snow-city

Брести вузькими вуличками міста, збудованого зі снігу снів. Зупинятися на безлюдних перехрестях, читати вивіски на вигаданих магазинах, наповнених ілюзійним крамом, до якого нікому нема діла. Безстрашно переходити трамвайні колії – о такій порі свідомості навіть реальні трамваї сплять, а тим більше сплять вигадані водії і кондуктори, вибудовуючи власні внутрішні міста, і цей подвійний сон у сні нагадує відлуння під аркою слів, які ще ніколи не були сказані.

Навпомацки пробираєшся довжелезною цементовою трубою, вона виводить тебе до яру, там усі стежки навесні пахнуть м’ятою. Вікові сосни по пояс у м’якому і кошлатому тумані, одразу відчуваєш, що промокли ноги, тут так легко дихати. Далеко в центрі міста озивається передзвін на вежі ратуші, потім ляльковий музикант одним пальцем грає на клавішах крихітного органа старовинну мелодію, звуки дрижать і зриваються вниз, як краплі музичної роси, виходить лялька в синій сукні, з діадемою білих анемонів, робить вишуканий уклін, розвертається, дверцята з ледь чутним скрипом зачиняються за нею.

Все починається так невинно, якщо тільки воно насправді починається. Бо початок, власне кажучи, був уже досить давно – і тільки один, як одним буде колись кінець. Закинуті в море кристали солі, що поволі опускаються на дно, розчиняючись по дорозі. Ви – сіль світу цього. Море стає дедалі солонішим і безкраїшим, море росте. Щоб хоч якось стримати ріст, хтось невидимий нашвидкуруч накреслює горизонт, нібито межу, але насправді всі знають, що за ілюзорним краєм море все одно триває, гірке і смарагдове, в ньому бавляться водяні ангели, дельфіни, в ньому живуть риби, пірати і смерть. Над ним літають чайки, білі, як сніг у серпні. Море – наче місто Твіттербурґ, у ньому багато населення і подій, приклавши до вуха порожню, рожеву всередині мушлю, можна довідатися про новини, вона ніколи не спить, бо мушля – це радіо моря.

– Я прокидаюся, – сказала вона. – Зроби що-небудь, я прокидаюся.