Весь “Вечірній мед” просякнутий інтертекстуальною грою з численними літературними творами. Найпомітніші і найупізнаваніші з-поміж них – “Квартал Тортілья-Флет” (Tortilla Flat) Джона Стейнбека та “Вот” (Watt) С. Бекета. Але так направду зовсім небагато читачів упізнають іще й “Поминки за Фінеганом” (Finnegans Wake) Дж. Джойса.
Отже, невеличка підказка і роз’яснення до малопомітних джойсівських імплікацій. У другій книзі “Упродовж снігопаду”, побудованій на віршах Ігоря Римарука, Андруся з Костиком їдуть до мексиканського ресторану на прощальну вечірку:
“…і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о’кей? — si! si! І knock at «The Doors», і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гнóті сеаутóн!»[i] — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі…”
[i] Γνωθι σεαυτóν (гр.) — пізнай самого себе.
Шем і Шон – це персонажі з “Поминок за Фінеганом”, два брати, письменник і листоноша, які ворогують між собою. Звідки вони тут узялися зненацька? Внаслідок асоціації зі словом “поминки”: “і все це надзвичайно нагадувало поминки”; перше, що викликає слово “поминки” у свідомості ерудита Костика – це якраз конкретний роман Джойса. Тепер уже зрозумілішою стає поява Анни Лівії Плюрабель – вона, як і в романі Джойса, дружина власника пабу, мати Шема і Шона. Слово “поминки” переносить Костика безпосередньо в роман Джойса, тож усе, що відбувається, він тепер трактує за допомогою знакової системи цього роману. Те, що нагадувало поминки, тепер ними і стає. Тому прибиральник у підземці – це сам Шон. Чому він черепаха Шон? Тому що в “Поминках за Фінеганом” Черепаха-Посміховисько (або там Лже-Черепаха, Mock Turtle) з “Аліси в Країні чудес” Керола відповідає якраз Шонові. (Детальний путівник по Finnegans Wake можна погортати ось тут).
Але це ще не все. Розлючений прибиральник у поєднанні з ім’ям “Шон” викликає в пам’яті одного з найзапекліших ворогів Джойса, ірландського драматурга Шона О’Кейсі (Seán O’Casey), який поміняв багато професій, серед них була і професія прибиральника. Як ми знаємо, сам Джойс у “Поминках за Фінеганом” ототожнений з Шемом, а Шон – його ворог.
– Ти підла черепаха Шон, я тебе впізнав, – каже Костик прибиральникові, – о’кей?
Прибиральниками в європейських країнах працюють переважно емігранти, турки, греки, поляки тощо. Цей виявився італійцем. Він не розуміє питання Костика, а продовжує своєї: “ви повинні забратися геть, так, так! (італійською мовою “так” звучить як sì).
Таким чином, маємо повне ім’я Seán O’Casey, транскрибоване українсько-італійською: Шон О’Кейсі.
Шон, о’кей, sì 🙂
Зрозумівши це, Костик не розминається з нагодою ще раз сяйнути своєю ерудицією. Перша книга автобіографічного роману Шона О’Кейсі називалася “Я стукаю в двері” (I Knock at the Door).
– А, то це ти написав “Я стукаю в двері”, – здогадується Костик.
Позаяк “Вечірній мед” переповнений алюзіями і ремінісценціями з “The Doors”, нічого дивного, що кожні ДВЕРІ пов’язуються з назвою саме цієї групи. Ось чому I Knock at the Door записано трохи по-іншому: І knock at «The Doors».
Це можна витрактувати ще й так: “Ти, Шоне, стукаєш у двері, а я стукаю у “The Doors””.
Отже, маєте ключ до невеличкої партії гри в бісер, насолоджуйтесь 🙂 Колись під настрій поділюся ще яким-небудь секретом. З-поміж усіх інтерв’юерів, літературних критиків і літературознавців, з якими мені доводилось говорити про “Вечірній мед”, один тільки Олег Коцарєв запідозрив, що в цьому романі якось присутній Джойс:
“Перший, найбільший і найкращий текст книги – «роман» із назвою «Вечірній мед» – є історією з життя творчої «богеми». Історією про поета Костя (неважко здогадатися, про кого йдеться, але, можливо, колись прочитання цього твору стимулюватиме цікавих читачів до біографічних екскусрів), його кохану і друзів. Усі вони музиканти, художники, поети, філософи, всі шукають, веселяться і сумують, видозмінюючи, калейдоскопіюючи довколишню реальність (чи «реальність») самою своєю присутністю. Так утворюється майже типовий модерністичний міф із потужним алюзійним підмурівком аж до Джойса включно (не беруся, щоправда, стверджувати, чи мав Москалець на увазі останнього)”.
(Мені тільки одне незрозуміло: чому слова роман і богема у цій рецензії залапковані?)
Ну, але й цей відгук був як бальзам на рани; бо решта наших критиків і літературознавців узагалі думають, що Джойс – це той, хто про ліси щось писав… у лісі… повість у нього, здається, була… так і називалася: “У ліс”. ^_^
Нові публікації Костянтина Москальця 
дві зауваги, Костику, персональні, але симптоматичні:
1. не можна не запідозрити інтертекстуальної гри у будь-якому з інтелектуальних романів нашого часу. Інакше просто бути не може. Нагадаю, як ВМ читалося мені: упродовж ночі, з тихим сміхом і придушеними сльозами, із діставанням з полички Малковича, із паралельним писанням Вам – і я знову занурювалася у текст, думаю, то і було перше прочитання, і я ж не найдурніша, але багато контекстів не вловила-таки. Просто – перше прочитання, за яким потрібне друге і третє.
2. учора дивилася “Квіт граната” параджановський, і за ним оті відновлені фрагменти з негативів. Коментарі читала і статтю про “код параджанова”. з усього того витікало, що фільм порізаний і понівечений, і творчий задум режисера спаплюжений повністю але ж, але ж – лишилася геніальність на рівні кадра.і так я собі це й сприймала – як факт, що стався, як те, що є, а не як те, що могло би бути – коли б воно там було.
так і з Вечірнім медом, найперше я прийняла його як факт – роман Москальцевий. завжди що глибше проникаєш у сенс, то ширші контексти залучаєш. але можна ж пояснювати текст і виходячи з нього самого, тобто феноменологічно? ну от у мене так і сталося. бувши музикознавцем, я прагну іноді насолодитися текстом, свідомо не залучаючи контекстів.
останнє. “У ліс” отой зі своїми примітками мені нагадує якраз роботу Асаф’єва “Евгений Онегин, лирические сцены Чайковского”, де найкраще паралельно дивитися ноти і читати книжку.
так, це слушні зауваження, дорога Олено, з ними неможливо не погодитись; ну, але з іншого боку, минуло вже 13 років з часу першої публікації ВМ – і жодних спроб притомно витлумачити цей текст я не бачив, за винятком вдумливих інтерпретацій львівського літературознавця Тараса Пастуха; до всього, гра саме в цьому фрагменті дійсно важка для відчитання, тому якщо я не оголю прийом, то її ніхто ніколи належним чином і не зрозуміє – а навіщо я тоді старався, будуючи… взагалі на Заході існує ціла індустрія герменевтична – різноманітні путівники по текстах; у нас про це навіть мріяти не доводиться, на жаль.
Пастух дуже класний, читала його передмову до Мисливців, раділа невимовно, що такі є. а у Вашому конкретному випадку… хм, думаю просто бояться, бо Ви таки встановлюєте планку. Ух, як покажете приклад витлумачення, а потім як надаєте по одному місцю…
а той, хто читатиме, не зрозуміє одного – але ж зрозуміє інше. а раптом розкопає те, про що Ви самі тільки здогадувалися?..
🙂 дорога Олено, це прекрасно! але я боюсь, що ми з Вами моїх останніх читачів порозганяємо – вони як довідаються, що там потрійне дно в текстах і можна отримати по одному місцю за неналежне тлумачення – тікатимуть, не озираючись 😉 про розкопування теж можна тільки мріяти; у ВМ дійсно закопано кілька скелетиків, але навряд чи їх хтось поставить на ноги 😉
а чюкчя ні чітатіль. чюкчя пісатіль.схоче знайти потрійне дно – то знайде. У мене так бувало з музичними творами, а ще частіше з рекламними роликами: що ж до останніх, то вони точно творяться напівсвідомо, мені тільки один раз креатор подякував: як добре, що помітили бінарність.
бо зазвичай кажуть тільки: ну ти й розклала – дай дорогу! та автор про таке й не здогадувався!
Я спросоння так і не зрозуміла: про інтертекстуальну гру – це хто написав? Хтось із критиків чи сам автор?
хіба самому написать таки тлумачення на себе 😉
тепер страшно про ваш роман взагалі щось писати )))
Мушу признатися, що Джойса я не читала, тобто не так, пробувала читати, але так і не спромоглася прочитати, тому цю партію я б з тобою не змогла розіграти… Зато минулого тижня прочитала вперше якийсь французький прозовий переказ Трістана та Ізольди, і що я тобі скажу: хто би міг подумати, що головний герой загальнонародний улюбленець і лицар найвищого гатунку буде таким патологічним брехлом?
Хто би міг подумати, що для брата другої Ізольди, тої білорукої, чоловіча дружба з цим чужинцем буде важливіша за щастя і честь власної сестри?
Ну і ще там були всякі інші дивні моменти…
Ото такий недоречний коментар тобі під ранок :).
я думаю, це був переказ Жозефа Бедьє, у нас є його чудовий переклад Максима Рильського; ну, “патологічне брехло” то, може, занадто сильно сказано – якщо глянути ширше, то слід віддати належне авторам цього епосу, які не закінчили твір рожевим гепі ендом, коли Трістан з Ізольдою одружилися, наплодили купу усміхнених дітлахів і кожному залишили по мільйону на рахунку в швейцарському банку, а змалювали все так, як воно і в житті буває; я от зі свого боку і досі не можу подарувати Рамі, що він засумнівався у подружній вірності Сіти, але знову ж таки, якщо дивитися ширше, то психологічно все це виправдано і точно, і значно правдивіше за будь-які наші ідеалістичні установки.
Так, саме його переказ, і непоганий переклад теж – читається легко і приємно. Ми зі студентами одностайно погодилися, що в нього дійсно патологічна недовірливість, і брехляцтво її наслідок. А в короля навпаки, гіпер-довірливість.
Інше, що мене вразило – це кулак як мірило істини, тобто я от брехатиму, що не спав з королевою, а як хтось каже протилежне, тоді хай доведе в поєдинку зі мною :))) Теологічний такий підхід 🙂
Ну, з приводу Рами (якого я теж нє чітал но асуждаю :))) ), то я з переказів зрозуміла, що він не сам засумнівався, а був вимушений відіслати її геть під тиском підданих. Він був в першу чергу королем, а лише в другу – чоловіком і батьком, відповідно змушений був принести своє особисте щастя в жертву королівському обов’язкові…
так, Рама був змушений зробити це якраз під тиском громадської думки, і тому він ще більше винен! якби він сам завагався, я би його зрозумів і простив, а от цього – не можу вмістити. ситуацію пом’якшує тільки те, що після випробування вогнем Сіту в нього забрали назавжди, ото щоб не запобігав перед публікою (і тут теж дуже точно повернуто сюжет – і викладено ненав’язливе повчання для монарха: будь автономним, як казав Кант, а не гетерономним, інакше Сіти тобі не бачити).
король Марко взагалі блідо виглядає і непереконливо, він якийсь надто вже млявий і справді гіпер-довірливий…
ну бачиш, бо для нас особисте – первинне, тому ми мабуть і не королі, бо для кожного справжнього короля особисте – вторинне. там була традиція, і було важливе пояснення такої традиції – цнота/невинність королеви – то запорука безпеки цілої країни, у софокла теж є подібне розуміння – ти ж пам’ятаєш, що почало діятися в країні, коли Едіп одружився з королевою, своєю матір’ю? А от в Трістані з Ізольдою – протилежна ситуація, всі в курсі, з ким вона спить, і за ким гине, але крім кількох “лиходіїв” всі решта співчувають і підтримують їх, причому до кінця…
І ще – підтримують всі, навіть включно з Богом, тобто виходить, що Бог теж якийсь вже несправжній, і цінності його несправжні…
хтозна; це можна витрактувати і так, але можна й по-іншому: що тільки така любов, від якої гинуть, і є єдино цінною для Бога, а не суто людські інституції шлюбу та державного устрою, хай там як, але все одно минущі, тимчасові, отже, відносні; зрештою, вся християнська містика, і бхакті-йога, вже не кажучи про суфізм, побудовані саме на такому розумінні любові; не так, що Бог є стороннім спостерігачем, який зважує на вагах це почуття, а так, що саме божественне присутнє і діється у любові; інша річ, що існує незрима грань між цим божественним – і обсесією якогось сатанинського штибу, Лев Толстой описував її в “Анні Кареніній” і в повісті “Диявол”; тоді це приводить до так само катастрофічних наслідків – але забарвлення катастрофи зовсім інше, надто чорне, надто тоскне і безвихідне; міф про Трістана і Ізольду тим і цікавий, що, незважаючи на загальне християнське тло, описує любов реальної жінки і реального чоловіка як містичну, як феномен божественного. тому її і підтримує Бог.
знаєш, мені видається якраз їхня любов як якась випадковість – зовнішньо спричинена, дійсно як одержимість якась, і тому на протилежному кінці спектру від містичної любові, чи бхакті… а може просто для мене інституція шлюбу не є суто людською, і тому я так реагую на оце їхнє стрибання в гречку. Ну добре, нехай король Марк, нехай державний устрій, а друга Ізольда – що? не людина? жінка, звичайно, для них не зовсім людина, але щоб аж так?
друга Ізольда – причому тезка! – це дуже цікаве питання; я мушу трохи подумати над цим питанням, потім спробую відповісти; фактично, тільки тепер зрозумів, що воно в мені сидить і муляє непродуманістю – досить давно
улісі ой-у темному 🙂
от який я тут офтопіковий флейм розвела 🙂
друга Ізольда, котра білорука, дійсно якийсь особливий персонаж, можна би було її якось символічно по-юнгівськи проінтерпретувати як тінь першої, але якось воно не все там просто, і щось недоговорене вчувається. там сама лише її ремарка про воду з калабані, яка відважніша за її чоловіка, чого варта!
я переглянув розділи, пов’язані з Ізольдою Білорукою, і думаю, що її поява більш ніж умотивована; бо в читача мимоволі з’являється питання: ну, гаразд, неземна любов, усе це прекрасно, але невже Трістан не міг знайти земної любові, звичайного людського щастя, відомо ж бо, що клин клином вибивають і т. д.; чому не міг, міг, відповідають автори, але толку з того; якщо неземна любов може тривати вічно, за принципом, сформульованим у вірші святої Терези Авільської “не вмираючи вмираю”, то земна (а точніше, санкціонований церквою або там державою шлюб) – тільки до першої-другої поважної кризи, вбиваючи і помщаючись насправді, по-земному підло й жорстоко: “Знай же, що вітрило зовсім чорне”; воно в них вічно чорне. так, у мене юнґівська тінь від початку теж крутилася, тим більше, що тінь завжди однієї статі з особою, якій належить; але маєш рацію, тут усе складніше – або значно тонше, ніж це міг би пояснити Юнґ; у кожному разі, і художньо, і психологічно поява Ізольди Білорукої повністю виправдана…
швидко ж ти розправився з нею, задачею, чи то пак ізольдою… все одно непокоїть, що для лицаря, такого благородного, який свою першу ізольду називає “my friend” і абсолютно очевидно сприймає як людину, і дбає про її інтереси, відмовляючить при тому від власних, Ізольда друга є лише тестом, ганчіркою, він її викидає на сміття, навіть не використавши, і йому її інтереси навіть не в носі, як і те, що він фактично змарнував її життя… В цьому сенсі Рама теж йому протилежність – він вірив лише в “одну дружину”, і не піддався, навіть коли на нього тиснули, що він має одружитися знову, щоб разом з дружиною принести жертву, перш ніж вирушати війною на Равану. А Трістан – та, дають мені ще одну жінку, ну добре, візьму, чому б і ні, а потім ще їй брехати, що він дав обітницю, щоб вона ще на нього чекала…
🙂 ну, але ж не міг він образити її брата, який це запропонував? якщо життя все одно пішло прахом, то чому б і не одружитися ^^
Правильно… Братові теж все в носі, ніби Трістан з ним отруту пив, а не з Ізольдою… Здається батько її це запропонував Трістанові (з подачі брата)…
так, то батько запропонував; а ти уявляєш, яка би це була образа, якби Трістан відмовився?
ой, теж мені образа – сказав би правду “моє серце навіки належить іншій”, або збрехав би як Ізольді щось про якусь обітницю, і був би кінець образі. В будь-якому випадку ніхно на нього з його кулаками ображитися б не став 🙂
чекай, а чого її життя прахом пішло? її життя якраз тоді нічим ще не пішло, вона могла з нормальним чоловіком ще одружитися, чи ти про його власне життя?
ну так, я про Трістанове життя; то ж уже зрозуміло в цьому місці роману, що життя занапащено; він ніби в прострації перебуває – якщо неможливо жити з Ізольдою Злотокосою, тоді можливо все – одружуйте мене, ріжте мене і т .д. ех, жаль, моя Рамаяна в Келії лишилася, там, здається, є схожий мотив з Рамою, який прикидається юродивим; нехай поїду, перевірю…
ну так, а її життя не рахується 🙂
знаєш, мені теж коли я читала весь час здавалося, що автор пише коментар і на Рамаяну, і на греків, хоч ні тих, ні інших очевидно що в доступі не було – тобто все-таки архетипи спільні, хоч і проінтерпретовані по-різному.
Мене ще один момент вразив – на початку коли король Марк проникається такою любов’ю до Трістана, невідомо звідки, і автор каже, що то в ньому кров заговорила, що він його просто впізнав, а вкінці коли Трістан блазнює в палаці – його ніхто не впізнає – ні король, ні навіть Ізольда, яка раніше його впізнавала за поставою, навіть коли він прикидався – з цього мені напрошується якийсь такий висновок, що та їхня любов настільки їх виродила, що вже ніхто нікого не впізнає і не знає – нема вже тої свіжості і справжньості що на початку були, ні тої ясності, ні тої благородності – одна лише сірість якась і божевілля – Трістан ніби і прикидається, а разом з тим і не прикидається, а власне блазнем і є, і сарказм його власний в цій сцені прекрасно йде в парі із сарказмом його дружини на пролюванні, чи де там – воно все просто втомлене і постаріле, і нема там більше ніякої небесності в тій любові, а може й не було ніколи…
так, вони виглядають як цілковито вичерпані від надуживання цим наркотиком, я ж і кажу, що коли він прибився в землі Ізольди Білорукої, то, по суті, вже все сталося… а от уявити її, як вона після Трістанової смерті вдруге виходить заміж, причому щасливо, і проживає нормальне життя – зовсім неважко, до речі.
ні, я десь читав, що мотив з вітрилом вони могли запозичити якраз із грецького міфу про Тезея, тобто не конче все – архетипи, хоча ясно, що архетипами тут аж кишить…
шось мені це (друге життя Ізольди) не надто уявляється, тим більше з такими пофігістськими родичами… 🙂
ггг, я з переказу Бедьє найбільше люблю чудові і кришталево правдиві моменти Ізольдиних клятв)))) особливо підстроєне спіткання з убогим монахом. такшо там не тільки Трістан правдивець.
нарешті і за бідних чоловіків заступилися 😉 бо так виходить, що то тільки вони неправдомовці, а прекрасні леді – ні-ні-ні, ніколи, боронь Боже! 😉 ну, але я з моєю страхітливою любов’ю до людства всім усе прощаю 😉
а я ж про що. там самі брехуни. колись дуже любила перед студентами розігрувати Суд Ізольди, і коли торжествувала з піднятими необпеченими руками, вони аплодували! моїй майстерності? гггг Ізольдиній ВИНАХІДЛИВОСТІ!!!
Ні, неправда, що самі брехуни, – король Марк не бреше ніколи, може він власне тому такий довірливий…
так, це добре підмічено; але, мабуть, саме тому він такий неправдоподібний (хоча це звучить якось парадоксально 🙂 )
точно
Нє, Ізольда то вопше :), про неї навіть не скажеш нічого хорошого (ну хіба крім того, що вона собачий дзвоник наркотичний в море викинула). Особливо сподобався епізод спланування вбивства улюбленої служниці з вимогою принесення язика, і розкаяння потім вкінці з переведенням відповідальності на слуг, але про неї можна припустити, що її отрута зіпсувала (там якісь такі є натяки в книжці), а Трістан же ж і до отрути був ситуативним брехлом.
Із розпеченим залізом – так, цікавий був момент, теж теологічний 🙂
ага. отрута зіпсувала. і квартірний вопрос.
ну я ж не виправдовую :), але на це натякає автор. Ну і дійсно до отрути я ніяких особливих глюків за нею не помічала – нормальна дівчина, може трохи недозріла ще, але то мабуть нормально. а квартірний вопрос якраз навпаки її ніби-то не зачіпав – хоч вона і схудла в лісі, і не мала в що вбратися, але, автор каже що вона була у лісі (ггг) щаслива, і дійсно вона якась адекватніша в лісі, ніж в палаці…
у лісі всі адекватніші, Сіта, до речі, теж 🙂 чим далі У ЛІС, тим більше draw 😉
здалось би й собі до якогось лісу, бо щось в мене останньо якийсь зовсім неадекватний настрій 🙂
значіт, палац і був основним квартірним вопросом. а якщо серйозно, там дуже мало що можна витлумачити здоровим глуздом і сучасним прагматизмом. інше суспільство, інша ціннісна система, інше все. просто – Інше. я цей переказ вивчала паралельно з вагнерівською оперою, тож мені взагалі три системи вкладалися в голові – ще ж вагнер із його сумнівами, символами і неоміфологізмом…
може й так, і все ж, зрозуміти хочеться, бо ж ми люди… у зв’язку з вагнером (якого я теж не читала, ні не слухала, ні не бачила) мене зацікавило було теж етнічне питання – чого Вагнер, ну і всі ці інші німці, які в той час мали би вже почати ставати націоналістами потрохи так носилися з цією британсько-французькою історією?
взагалі-то це кельтський епос, прямим ходом від друїдів переданий, просто письмових першоджерел ніяк досі не знайдуть, але імена і зображення в могилах це підтверджують; а найраніші письмові версії – якраз французька і німецька (ХІІ ст.), тож у Вагнера були підстави 🙂
ну так, але ж дія відбувається далеко від Німеччини, і де кельти, а де германці – чи ні?
дія – так, але самі кельти жили по всій території Європи, в тому числі і в Німеччині – у них там у східних Альпах соляні копальні були http://www.nkj.ru/archive/articles/10396/
ясно…
гарне питання. не так добре те все знаю, але думаю. що, мабуть, гарне саме підгрунтя, на основі якого можна творити подальший новий міф – персональний чи там національний, державний… а втім – сказала й задумалася у зв’язку з вагнерівським-таки Летючим Голландцем…
а може, націоналізм просто мусить мати за взірець якеся інше усвідомлення, зрештою – інший націоналізм?