Кшиштоф Ліпка

Носії світла

(Закінчення; початок тут, продовження тут)

Лейбніц, “Упанішади”, кожний мотив, виведений з музики Баха можуть запровадити нас дуже далеко. Почнімо з Ґотфріда Вільгельма Лейбніца, що подав одну з найдивніших (на позір) для нас сьогоднішніх дефініцій музики: “музика – це тихе, несвідоме обчислювання в дусі”. На тему цього короткого речення можна було б написати томи; залишмося, однак, при тому, що тут сказано прямо. Музика є обчислюванням, позаяк усе в ній опирається на лічбі, пропорції, симетрії; цей погляд присутній у теорії і філософії музики від часів Піфагора. Музика є несвідомим обчислюванням у дусі, позаяк слухаючи її, ми навіть не здаємо собі справи, яким чином фрази, що плинуть, організовують наш духовний, внутрішній час. Музика вираховує чергові миті захвату або – як, мабуть, у мистецтві Страстей – миті болю і страждання, які, поміж тим, захвату не суперечать. Хоча б тому, що цей біль є початком і джерелом Надії.

Вітольд Ґомбрович занотував у “Щоденнику”: “Бах нудний! Об’єктивний. Абстрактний. Монотонний. Математичний. Піднесений. Космічний. Кубічний. Нудний Бах”. Не мав, звичайно, на увазі дефініцію Лейбніца, ані піфагорейських пов’язань музики. Але, прагнучи (ясна річ, через типову для нього впертість) опустити Баха, знайшов для його творчості кілька чудових визначень. Так, Бах абстрактний, математичний, космічний, кубічний, він піднесений і, в позитивному сенсі обчислювання в дусі, буває також монотонний. Але він не нудний, тут Ґомбрович помиляється і можна було б несхвально відповісти йому: “Нудьга не може бути об’єктивною рисою предмета, нудьга це стан, що трапляється тільки з нами. Таким чином, речення: “Бах нудний” говорить виключно про те, що Ґомбровичу нудно від Баха”.

Адже музика, як писав Герберт, є “метрономом всесвіту”. І можна сказати, що власне “математична, космічна, кубічна” музика Баха точніше і мудріше за будь-яку іншу вираховує миті проминання. Бо, як говорить про себе композитор у вірші Ґалчинського: “Не час мене, а я його поклав на ковадло”.

Натомість, повертаючись до головного мотиву, від згаданих у Гессе “Упанішад” рукою подати до Рабіндраната Тагора, не тільки письменника і, як і Гессе, нобелівського лауреата, але й композитора, передусім автора понад 2000 пісень (для порівняння: найплодовитіший з-поміж західних авторів пісень, Шуберт, створив їх понад 600). Одна з найважливіших книжок Тагора, “Садхана”, є викладом змісту “Упанішад”, виконаним у європейському стилі для європейців. А “Гра в бісер”, як добре відомо, дуже багато завдячує (подібно до інших творів Гессе) далекосхідній, особливо ж індійській, думці і культурі. Для нас важливим тут є те, що ця, така далека культурно близькість відчування деяких важких для висловлення таємниць і постановка екзистенціальних проблем у Тагора і Гессе значною мірою здійснюється у площині мислення про музику, у контексті значення музики для майбутнього світу, духу, існування.

Гессе у “Грі в бісер” покликається на “Упанішади” ніби мимохідь, ніби тільки для прикладу. Так само не зовсім відверто Тагор визнає, що його музичний образ світу близький до античної науки, до боеціанської теорії гармонії всіх речей і до цілої пізнішої західної традиції цього способу мислення. Обидва, Тагор і Гессе, поєднують справи музики з математикою, космосом, спогляданням, внутрішньою досконалістю, поступом процесу одуховлення людства, без огляду на те – і це, може, найважливіше – чи їхня точка зору є далекосхідною, чи європоцентричною, ведичною чи християнською.

* * *

Адже м е т а гри спільна, понадкультурна, загальнолюдська: “Вона означала витончену, символічну форму пошуків досконалості, високу алхімію, наближення до єдиного в собі, над усією безліччю образів сущого духу, отже, до Бога”. Гра в бісер, згідно з засадами роману, мусить бути найвищою інстанцією, але тільки тоді, коли вона присутня в житті, якщо гру в бісер назвемо боротьбою за сенс нашого світу. І духовним провідником у цій “грі” є найбільший – як переконує Гессе – з геніїв західної культури, Йоганн Себастьян Бах.

Тагор:

“З одного боку, Брахма розвивається, але з другого він досконалий, і в одній іпостасі є принципом, а в другій – виявленням його, однак обидві вони одночасні, як пісня і акт співу. (…) У фізичному світі існує нерозривна тяглість стосунків поміж спекою і холодом, світлом і темрявою, рухом і спочинком, подібно як між нижнім і верхнім регістром фортепіано. Ось чому ці протилежності не викликають у всесвіті замішання, але, навпаки, породжують гармонію”.

Гессе:

“Кожен символ і кожна комбінація символів веде не куди-небудь, не до окремих прикладів, експериментів і доказів, а до центру, до таємниці й до серця світу, до першооснови знань. У сяйві тієї хвилини я побачив, що кожен перехід з мажору в мінор у сонаті, кожне перетворення міфу чи культу, кожне класичне, мистецьке формулювання, коли розглядати його справді медитативно, – це не що інше, як безпосередній шлях до найбільшої таємниці світу, де між коливанням туди й назад, між тією миттю, коли набирається в груди повітря, і тією, коли воно виходить з грудей, між небом і землею, між Інь і Ян, вічно відбувається священнодійство”.

Кшиштоф Ліпка

Носії світла

(Продовження; початок – тут)

* * *

Музика була одним з основних предметів викладання у школах “Педагогічної Провінції” Касталії, яку Гессе описав у “Грі в бісер”. Навіть більше: різного типу перетворення музичного матеріалу виконували одну з головних ролей у самій грі, позаяк музика Баха, як жодна інша, надається до того, щоби “через чуттєве, через звучання, через незвичне для слуху в різних музичних стилях проникнути в самий дух музики”. У тій Касталії Бах історично був майже останнім, найближчим до наших часів з-поміж виконуваних майстрів (з новіших у тексті з’являється тільки Шуберт), адже після епохи Баха в музичному житті панували “талант без моральної основи, віртуозність без почуття свого місця в ієрархії”. Саме тому у грі в бісер “на таку віртуозність почали накладати дедалі суворішу заборону, і споглядання стало дуже важливою складовою частиною Гри, а для глядачів і слухачів її – навіть основною”. Завдання споглядання полягало в захисті суті культури “від виродження в прості літери”. Адже музична гра (і гра в бісер) запроваджує (або хоча б виводить на денне світло) лад, відсутній у світі:

“гра, як я собі її уявляю (…), охоплює гравця після закінчення медитації, як поверхня сферичного тіла охоплює свою серцевину, і викликає в нього почуття, що якийсь бездоганно гармонійний і симетричний світ забрав його зі світу хаотичного й випадкового і прийняв у себе”.

Це останнє речення, що стосується гри в бісер, є водночас описом музики Баха – досконалої, спекулятивної, підлеглої квазіматематичній дисципліні; важко уявити собі кращу літературну метафору для схоплення суті музики Баха, аніж оця сфера з її серцевиною і гармонією. Метафора ця поглиблюється наступною, у якій орган як інструмент набуває сили і достоїнства органа метафізичного.

“Таким чином, Гра в бісер – це гра всім змістом і всіма вартостями нашої культури (…), усім цим величезним зібранням духовних вартостей гравець у бісер володіє так, як органіст своїм органом, і орган той доведений до майже неймовірної досконалості, його клавіші й педалі відтворюють весь духовний світ, його регістри майже незчисленні, теоретично на цьому інструменті можна програти духовний зміст цілого всесвіту”.

Гессе постійно підкреслює великий вклад музики і музичної теорії до гри в бісер, але охоче порівнює і саму гру з якимсь трансцендентним музичним організмом, зазначаючи при цьому, що йому йдеться про співпрацю абсолютно всіх необхідних у музиці елементів: ремесла, знання, техніки, чуттєвості і духа. Адже ніщо інше не вимагає так, як музика, ідеальної взаємодії всіх цих елементів. А найкращим прикладом саме так сконструйованого “трансцендентного музичного організму” є Страсті Баха, котрого Гессе вважає найбільш репрезентативним для культури Заходу генієм.

Як з’ясовується, знаменитий нобеліант – не єдиний серед людей пера, хто так високо ставить музику, а надто творчість Баха. Недавно померлий великий філософ Карл Поппер писав:

“Поліфонія як наука характерна для нашої цивілізації Заходу. Найважливішим є твір мистецтва. Бах забувається у своєму творі, він – слуга своєї праці. Не усвідомлює навіть – як усвідомлював це Бетховен – що виражає себе самого або там свої настрої. Бах не хотів допустити, щоб кінечною причиною музики було викликання галасу задля більшої слави музиканта”.

І цей погляд збігається з позицією Гессе, адже оте “викликання галасу задля більшої слави музиканта” є нічим іншим, як тим, що й було засуджене в Касталії: “талант без моральної основи, віртуозність без почуття свого місця в ієрархії”.

Як оповідає далі Гессе, гра в бісер провадилася відповідно до засад музичної форми:

“За всіх часів Гра була тісно пов’язана з музикою, і виконували її здебільшого або за музичними, або за математичними правилами. Оголошували одну, дві, три теми, потім розвивали й варіювали їх так само, як розвивають і варіюють тему фуги чи музичної фрази в концерті. Гра, наприклад, могла починатися певною астрономічною конфігурацією, або темою бахівської фуги, або фразою з Лейбніца, чи з “Упанішад””.

(Далі буде)