“…моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни до сміття, газети і голодівки, радіо для дебілів і телевізія для олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші за марноту, за соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи не стати народом, імперія Україна тощо ……………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………… «Вони знову перемогли», — кажеш ти до мене, не розуміючи, що  с н і г, який сипле за гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки  с н і г, один лиш він лікує душу, а все інше вбиває її, що тільки перший, не до віри білий  с н і г  є істинним визволителем і переможцем, що тільки  с н і г у  досягають у своїх контемпляціях виснажені містики, тільки  с н і г у, тільки вогню, тільки любові…”

Кость Москалець, “Вечірній мед”

Я загартований монах.

Я твердо опираюся всім на світі звабам і спокусам.

Тому прив’язав себе до щогли щоденної праці і не відв’яжуся, доки не закінчиться традиційний період зимової роботи (який, нагадаю, триває від 15 жовтня до 15 квітня).

Але я все бачу і все чую, зокрема, солодкі поклики сонячних сирен 🙂

Після таких твітів хочеться все покинути – і полинути до самого Твіттера, поринути у звичну ейфорію спілкування з найближчими, у стрімку течію причетності і приязні.

Але тоді рукам у бібліотеці не буде чого пригортати 😉

Тому  нехай хоч цей нічний пост буде моїм – трохи задовгим – ріплаєм дорогій Сонячній…