Нова книга Костянтина Москальця: СПОЛОХИ


moskalets_cover

Сполохи: Літературна критика та есеїстика / Костянтин
Москалець. – Львів: ЛА «Піраміда», 2014. – 172 с.

 

ЗМІСТ

П’ять хвилин до білої айстри. Тарас Пастух

(передмова)

 

Про дзуйхіцу

Трохи про Торо

Роса на рівнині Адасі

Мій сон – Львів

Ми були, як ви; ви будете, як ми

Вся моя любов

Весь цей блюз [про українську прозу: С. Поваляєва,

Т. Прохасько, Іздрик, Т. Малярчук]

Мить як зброя проти часу [про дві збірки О. Максимчук]

Творення розмови [про «Розмови з Богом» Б. Матіяш]

Ієрогліф, який означив самого себе [про О. Сливинського]

Пам’яті Ігоря Римарука

Творчий шлях Івана Малковича

У пошуках втраченої чуттєвості [про О. Забужко]

Бобок Набокова або Вмирання насолоди

Час на дотик [про есеїстику З. Герберта]

Поезія Григорія Чубая

Василь Стус: незавершений проект

 

“У власних «пробах» Москалець виявляє вищий рівень оволодіння мовою, який відображається у простоті і водночас глибині висловлювання; рідкісному розумінні емоційної та смислової аури слова; наявності ритмізації, що увиразнює певні фрагменти тексту; майстерному розгортанні оповідної лінії; особливій густині та експресії письма. Слово, синтаксичний період, речення, більші композиційно-смислові періоди – все це продумане до найменших дрібниць і вказує на високу культуру авторського висловлювання. Тут не знайти прикладів довільного та неуважного ставлення до мови, що породжує невмотивовані оповідні «розлами», образно-смислові «шуми», викликає появу незугарних мовних форм. Москалець творить «чистим розумом і серцем», у великій любові до мови, тож мова розкривається йому, й у свою чергу розкриває його самого. Мова починає мовити, промовляти глибокі речі і засвідчувати свою глибину. В Москальцевому письмі відчутна та легкість, якої сягає майстер після тривалих і зосереджених вправлянь, після подолання чорної «хвороби безсоння». Таке подолання означає вільне та радісне творення, у якому відсутній жодний зовнішній примус і де авторська свідомість та мова становлять собою єдине «чисте» ціле”.

З передмови Тараса Пастуха