Вчора, коли вже засинав, снувалися думки про інваріантне Я. Наскільки я розумію, Будда стверджує, що такого інваріантного Я не існує, є тільки незліченна кількість малих «я», що реалізуються в кожному наступному втіленні, але всі вони складають віртуальну констеляцію віртуальних, знову ж таки, «ґун матеріальної природи» (згадуючи нашого приятеля Крішну). Тобто, вони що є, що нема – однаково.
Натомість Христос обіцяє воскресіння (або «восстановление») у цьому ж таки тілі, що передбачає існування саме такої, непідвладної руйнівному впливу часу і матерії матриці інваріантного Я.
Коли ми спимо, не раз трапляються сновидіння, в яких ми є кимось іншим. Пригадую один з таких снів, у якому я був офіцером, жив з дружиною і донькою в малосімейці, справно ходив на службу, нам постійно бракувало грошей – і все це тривало роками. От якби тому офіцеру сказали, що насправді його не існує, що він твір сну, так само, як і його дружина та дитина? Чи повірив би він у це? Не думаю. (З іншого боку, якась мінімальна частина буття притаманна і йому – адже я пригадую цей сон і цього себе як іще одну дійсність). Де, в такому разі гарантії, що оце життя Костянтином Москальцем, з Келією і білими квітучими ірисами, життя, яке на позір триває ось уже 51 рік – теж не є чиїмсь сном літньої ночі? І хто він такий, кому сниться, що він був Костянтином Москальцем? Існує цей інваріантний він – чи й він є витвором чийогось сну? Це нагадує будову матрьошки: комусь сниться, що він Костянтин Москалець, Костянтину Москальцю сниться, що він – офіцер, офіцеру сниться, що він – рок-музикант, а тому сниться, що він слюсар-складальник – і так у нескінченність, хоч в один бік сну, хоч в інший. Сни у снах. Чи є хтось один, на початку чи в кінці цієї вісі ординат, хто може прокинутись насправді і зрозуміти, що всі ті незліченні втілення були його снами? (Щоразу, коли снилося, що я помираю, прокидався). Чи все-таки рацію мав якраз Будда, і всі ці втілення були коливаннями енергій, сполуками дхарм, але насправді нікому не належали – і воскресати, отже, нема кому (бо кому саме? офіцеру? Костянтину Москальцю? тому, кому снився Москалець? чи всім одразу?)
Це чимось нагадує фільм «Початок» («Inception»). Там було подружжя, яке навчилося самостійно будувати сни у снах, цілі світи. Для того, щоб не заблукати між тих світів, зроблених зі снів, жінка мала т. зв. «тотем» , невеличку дзиґу-забавку, заховану в сейфі. Тобто, існував якір, зачеплений за онтологічне дно, ґрунт, субстанцію – а отже, було і інваріантне Я тієї жінки, до якого вона могла повернутися. Чи так це? Чи можна туди – в одного із «я» – повернутись насправді? У такому разі те, інваріантне Я, обов’язково мусило би бути смертним. Саме смертним, а не безсмертним. Без жодних резурекцій у майбутньому. Адже воскресіння означало би кінець одного сну – і початок наступного. Тоді нірвана Будди виглядає правдивішою. Остаточне пробудження від усіх на світі снів буття, пробудження в Ніщо.
Кінець фільму.