28 thoughts on “Poor Yorick! У ласкавий листопад…”

1. зерова я теж якось пропустила. дуже тоскно, хоч разом з тим, дійсно, сухувато… про йоріка несподівано буденно – ніби про живого… вчасно, але так невчасно, бо такий стан ніколи невчасний, крім як дійсно коли вже як йорік чоловік. Смертельна втома і безнадія, а хочеться світлого і чистого :). Він якийсь трохи пізньо-грецький чи ранньо-латинський на дотик цей Зеров, чи я помиляюся?

   1. Ну, про Йоріка – це він про себе в третій особі, Зеров дуже самоіронічний був, і не тільки само-, чого йому воріженьки-графомани ніколи не могли подарувати… Греків і греку він недолюблював, латина – то його все, втім, не рання, а періоду розквіту, Верґілій насамперед, потім Овідій і Горацій, та й малих поетів досить багато перекладав. Він ці сонети (перші два з циклу) написав у 41 рік, на порозі життєвого спаду, що обернувся падінням у прямому сенсі слова: ув’язнення на Соловках і розстріл, а перед цим смерть улюбленого єдиного сина Костика і зрада коханої дружини. Наче вир якийсь смертоносний затягнув чоловіка; я вже не кажу про те, що перед цим йому довелося пережити падіння Гетьманської держави, на яку люди його кола покладали так багато надій і докладали стільки зусиль для її створення; а потім прихід більшовиків, розстріли вчителів і священиків, яких він знав особисто (писав некрологи потім); словом, у цій долі – вся трагедія України ХХ століття відбивається, як у краплі води; України не тієї, бандитської і анархічної, яку тепер люблять глорифікувати ліваки всіх мастей, а викшталтуваної, розумної, з пам’яттю про свої джерела й породу; такої в нас більше не було, та й не буде, це дивовижне, виняткове покоління ровесників Гайдеґґера, до речі.

      1. То все не так, бо ти – не ти, і не живий – це про зерова-йоріка? 🙂 Якщо латинський, тоді не так дивно, що він повз мене пройшов… Дійсно, є якийсь подібний гірко-тлінний присмак в тих, на кому та латинська печать – от Содомора теж такий трохи… – дійсно листопадовий запах і настрій.

         1. Та він в курсі справи був щодо життєрадісної еллінської краси і т.д., просто в його життєвих обставинах римляни ближчі й зрозуміліші були, особливо Овідій, вигнаний на заслання до варварів, позбавлений бібліотеки, кола освічених друзів тощо; по суті, ми всі спадкоємці Риму епохи занепаду, коли старі богм відійшли, а нові не прийшли, та й невідомо, чи прийдуть, а якщо прийдуть, то чи боги вони будуть, чи так собі, чергові самозванці; я тобі про відхід Рами на Path написав, не знаю, чи бачила.

            1. Не бачила – Path не присилає повідомлень, зараз подивлюся…
               Може й так, але я Вергілія просто на дух не зношу, особливо якщо його відразу після Гомера читати – вони ці римляни якісь були, ну нехай щоб акутарніше сказати, “нелогічні”, бабські якісь в найгіршому атифеміністичному значенні того слова. “Герої сплять, в домах розпусти ще співають” – ото якраз як римське… Бррр :).

               1. а ше він мені вінграновського нагадав, але не настроєм і вагою (бо вінграновський – легковажний франт і серцеїд, хоч і сентиментальний), а тим як він речі називає (включно з частинами тіла), як легко, ніби граючись, переплітає природне з людським, предмети з настроями, і може навіть трохи як будує поетичні фрази?

                  1. Я тобі вчора досить велику відповідь написав про Верґілія, але Вордпрес її з’їв і навіть не облизнувся, то я розстроївся і пішов спати. Якщо стисло, то ні, Верґілій не такий, він суворий і величний, не говорить, а карбує; то радше Катул і вся та пізня розманіжена братія такі, тогочасні постмодерністи, але що з них візьмеш, коли закінчується епоха, вони завжди вилазять на поверхню, наче черв’яки після дощу, м’якотілі, слизькі і гнучкі на всі боки.

                     Вінграновський – так, є певна подібність, інтонаційна навіть, але то радше він на Зерова чимось подібний, бо ж Зеров перший був; якраз шістдесятники його і відкрили наново, перед тим 20 років це ім’я взагалі не згадували, як репресованого. А найбільшу подібність – аж до двійництва – відчував із Зеровим Стус, ну, й небезпідставно.

                     1. Еге, вордпрес любить так пожартувати, а зі мною так тільки що сафарі пожартувало, коли я про Вергілія тобі відповідала, тому, якщо коротко – не мій Вергілій, він мені страшно нудний і якийсь штучний, але це мабуть смаково-світоглядне, як кава чи чай і коти чи собаки :).

                     2. А цей комент взагалі двічі ззіло… Це якась змова проти нашої розмови… Довелося його деінде писати і копіпейстити…
                        А про Стуса і Зерова, то може якраз Стус і був Зеров, може власне тумерік він на досвіді попереднього життя навчився, що зими чортами не можна іти на жодні компроміси – нічого визнавати, нічого підписувати – однаково ж вб’ють… Мені Стус на Зерова схожий інтелектуальністю, в тч лексичною – повно якихось таких слів що я не знаю, ну і складністю думки, але тоном чи стилем не схожий. Стус твердий, а Зеров все-таки м’який, тому як Вінграновський.
                        А що взагалі з Вінграновським сталося після незалежності – він же ж тільки десять років як помер, а нічого взагалі про нього не було чути (хоч я ніби і не слідкувала особливо, і все-таки)…

                        1. Тут я можу тільки погодитися з тобою, Зеров м’якший, але цікаво, що сам Стус упізнав свій тип – як я вже казав, аж до ілюзорного двійництва – саме в цьому ліричному полтавці-гречкосії, як він його назвав в одному вірші; не в крицевих строфах Маланюка, скажімо…

                           Про Вінграновського не знаю, просто собі помер, здається, він уже літній чоловік був на той час.

                           Ось уривок зі Стусового вірша, де йдеться про Зерова (“Ти мертвий. Мертвий ти. Живий і напівмертвий…”), тільки там невеличка фактична помилка – Зеров поніс із собою якраз Верґілія, а не Овідія:

                           “…то був двійник, найближчий варіант
                           від твого голосу. Лишень зайшов —
                           і косо так — з крижини на крижину,
                           незграбно оминаючи провалля,
                           видимі лиш йому, — до суходолу
                           подався підтюпцем…
                           Як трудно рот
                           видушував із себе кволий усміх:
                           ламались губи, щелепа важка
                           ліричного полтавця-гречкосія,
                           призвиклого до жартів, появила
                           стражденний вираз вилиць і чола.

                           Це він, подумав я. Це той, що ніс
                           Овідія на Соловецький острів —
                           цю самострату й самопорятунок.
                           І ось тепер — роздвоївся усмерть.

                           …дар перевтілення — то Божий дар:
                           грудьми припасти до планети, болем
                           з землею злютуватись і навік
                           позбавитися права самосмерті”.

                           1. Ну то я виходить не аж так промахнулася з тою іншою цитатою Стуса. Я ще якийсь інший Cтусів вірш бачила з присвятою здається. Мабуть вони двійники через інтелектуальну потуги і стержень. Поетом мало хто може бути, і сильним на словах теж, а мати такий глибокий і водночас енциклопедійний розум, та ще й візію і харизму якусь – таких дійсно вбивають, ну і з точки зору імперії правильно роблять – вони ж для імперії найнебезпечніші, вони можуть ціле коло навколо себе зібрати, створити науки на порожньому місці, ті самі переклади, термінологію, школу і вишкіл.
                              Я погуглила ту історію з домонтовичем, якого автокорект називає домен овочем – то це взагалі якийсь суцільний абзац…

                           2. Так, Домонтович – то суцільний морок 😦 втім, в Україні не бракує літературознавців, які палко ним захоплюються. Мене від початку дивувала ота затятість, з якою і Зерова, і Стуса переслідували – йшлося явно про знищення від самого початку. Саме їх, саме отаких. Бо ж купа людей уціліли, і навіть не конче через покаянні листи або якісь вигідні КГБ свідчення.

                           3. Та я власне міркувала теж вчора і сьогодні, хто вцілів і якою ціною. Хто вцілів без покаяння або колаборації? Може хіба що якісь слабкі люди, які їм нічим не загрожували, навпаки завжди вигідно мати під боком якось родичів чи друзів репресованого, щоб їх використовувати, хай навіть як приклад. А хто покаявся чи співпрацював – тих совість з’їла, подивись, якими вони всі ніякими стали.
                              Ну крім домонтовича, звичайно, той навіть одружився з вдовою і ше пас потім на тематиці Зерова – тьфу. Цікаво, а чого ніхто не додумався написати художній трилер про те як домонтович спеціально шиє справу на товариша через свої зв’язки з тим щоб позбутися конкурента і заполучити його жінку? Ще можна туди якусь професійну заздрість додати, і готовий патріотичний роман :).
                              Чого тащаться від нього – ну по-перше бо нема в людей поняття душевної гігієни, а по-друге тому, що рештки совкової ідентичності впізнають в ньому героя совєцкого союза і штірліца, і що це ворожа до України роль якось вигідно пропускають…
                              Я ще Михайла Драй-Хмару згадала – хоч я його теж нічого не читала, але один з лише двох літературних спогадів пов’язаних з моєю мамою – я пригадую, що вона мені розказувала історію як його розстріляли. Він теж десь під 20 мов знав. І його теж знищили, хоч він нічого не визнав і не підписав.
                              Багряний вижив, але ж за кордоном, Стус би може теж вижив якби втік, але ж він не хотів.

                           4. Насправді прямих доказів того, що Домонтович допоміг посадити Зерова, нема, це пізніша версія, що належить, якщо не помиляюсь, покійному Михайлу Москаленку; перед цим говорили про котрогось із студентів, навіть прізвище проскакувало, і як доказ наводили сонет Зерова “Incognito”; але той сонет можна відчитати і як портрет Домонтовича, зокрема, деталь з круглими окулярами і медовими словами, які той точив на адресу Зерова – бо Домонтович міцно присмоктався тоді до кола неокласиків…

                           5. Я ж і кажу “художній трилер”. Ну те що на домонтовича не думали і не дивно – його ж навіть там в Мюнхені Зерова брат пригрів був, якщо то той самий “університет”, а потім в союзі він ще й примітки писав до видання Зерова – тобто тоді ще не вміли міркувати в контексті сексотства – мабуть критичного досвіду ще не набули. От як це все його/їх дружині в голові вкладалося – то велика загадка, бо аж так на два протилежні фронти спати, це дійсно трабе мати гнучкість ого… Хіба що вона так і не знала що домонтович був штірліцом, от тільки як він їй пояснював свою телепортацію з Мюнхена до Москви? Хіба що може любов’ю до неї і пояснював – це геніальний спосіб обдурити жінку :). Ти не читав ті його листи до неї? Я там десь бачила посилання…

                           6. Та читав трохи, вони неживі якісь, ті листи, втім, як і все, Домонтовичем написане… Про Софію Зерову, дружину, так само десь писали, що вона була завербована НКВД (може, знову ж таки, не без допомоги Домонтовича). І це дійсно страшно: уявити, як вона отримувала від Зерова листи з Соловків і думала: коли ж тебе там уже нарешті розстріляють?

                           7. Трилер стає все кращим і кращим, Костику, може ти напиши? А від чого їх дитина померла? Бо це може бути вагомим фактором для дружини, або навпаки, залежно від хронології її роману. А Зерова листи вона теж зберегла, чи тільки його прізвище, а листи домонтовича? Ти мене так заінтригував тим зеровим, бо я єдине що пам’ятаю про нього з дитинства – то сталу фразу “Микола Зеров розстріляне відродження” – мабуть з коріння якоїсь палітурки? а більше ніяк взагалі не перетиналася ніколи…

                           8. Та ні, я вважаю, що художня проза має бути вигадкою від початку до кінця, фікцією, а будь-які документальні вторгнення її тільки гублять… Костик помер від скарлатини, у 10 років, він був вундеркіндом, мав великі здібності до мов, очевидно, від батька передалося. Поховали його якраз 3 листопада, а рівно через 3 роки, день у день, розстріляли Зерова.

                           9. а, і листи Зерова дружина зберегла, і спогади пізніше про нього опублікувала; листи, чесно кажучи, зовсім нецікаві, неймовірно затиснуті, відчувається, що людина писала їх у неволі, кожне слово до краю стиснене, емоції редуковані, російською мовою…

                           10. зрозуміло… я тут якусь статтю білоконя переглянула тільки що, і все-таки думаю, що треба щоб хтось написав роман, бо читати ці сухі звіти жахливо нудно, а діти повинні це знати. я мабуть найбільше зрозуміла про те, що таке було нквд, із саду гетсиманського, і було дуже важливо власне це прочитати в якихось дванадцять-тринадцять років.

                           11. Так, то би добре було якийсь роман або белетризовану біографію мати; тим більше, що про Зерова майже нема цілісних синтетичних праць, за винятком книжечки Брюховецького, ще за Радянського Союзу виданої…

                           12. Ааа виправ стусів вірш в другому реченні – я той автокорект таки колись приб’ю!!!

                           13. це було перше, що я зробив на новому смартфоні: вимкнув автокорект 🙂

2. Ох… Яка ж мила мова…
   Зараз так одиниці пишуть.

   1. Так, “старої творчості додержане вино”, як писав Зеров у вірші, присвяченому Рильському; ще не засмічена кальками і монструальними конструкціями новомови; причому що сам Зеров називав ці сонети “сухарями”, вони дійсно сухуваті, як порівняти з тим-таки раннім Рильським або Тичиною.

3. так вчасно…

   1. У Зерова листопад взагалі особливий місяць був – і син помер, і самого його розстріляли в листопаді, ось якраз післязавтра виповнюється сумна дата…

      1. так. земля пухом.

Comments are now closed.