Швидкі мокрі сніги летять за вікном. Навмання розгорнув Лукашеві переклади з Аполінера, натрапив на “Кортеж” – і здивувався на мить, такою свіжістю війнуло від цього вірша, який, виявляється, живе всі ці роки на нижньому поверсі свідомості, асоціюючись із “чайними церемоніями”, голосом покійного вже, на жаль, Кашки, з посмішкою Туза і загадковим мовчанням Томи, з часом, де всі ще живі і здорові, неушкоджені ні алкоголем, ні бідністю, ані психопатичними, чи будь-якими іншими виразками… Там братство і непередавана словами злагода, там сніг завжди перший, і кохання – вперше, і поезія – справжня. Цього не відновити і не воскресити, знову і знову повертаючись до тих місць. Бог живий у часі, а не в просторі, Бог переходить понад нами то тоді, то тоді – в найнесподіваніші хвилини, за найнепередбачуваніших обставин.

Хоча по-своєму то був зворушливий жест: ти намагався воскресити те, з чим ототожнював себе протягом усього попереднього життя. Ти хотів законсервувати тодішню ідентичність – і дуже швидко переконався, що спізнився, що її неможливо законсервувати, що не варто цього робити – тому що законсервована, зупинена в часі ідентичність гине, як гине людина з навіки затамованим подихом. Я ніяк не міг погодитися, що свобода – така, якою вона мені бачилася – не означає безпеки. Я ніяк не міг визнати, що ідея, якщо це справжня ідея, а не ілюзія, повинна актуалізуватися в часовій, “історичній” реальності, що ідея – то не причина і не наслідок, а мета, яка надає форми аморфній реальності, і саме тому, для теперішнього існування, Царство Небесне виглядає розташованим попереду, – хоча це “виглядання”, “вигляд” – лише умовність, необхідна для орієнтації в мові і у власних інтенціях. Бо, кажучи інакше, Царство Небесне є повсюди і завжди, от як синє небо над головою. Я впізнавав обриси Царства і Міста – а відтак, вважав, що я вже знаю їх, що я вже там був, що це щось на зразок наперед даного досвіду, вродженого знання тощо. Слід зазначити, що протягом людського бування не я один помилявся подібним чином. Це характерна помилка часової істоти, для якої досвід часу і пам’яті є досвідом лінійного часу і досвідом пам’яті про те, що було. Це крапелинка Божої крові, яка тече в наших жилах, вміє пам’ятати отак. Тому що важко, неможливо пояснити: часова, скінченна, смертна істота пригадує, впізнає і розрізняє обриси того, що є вічним, безмежним і безмежно живим. Озираючись на свій тутешньо-теперішній досвід, вона вважає, що впізнавання-пригадування – це озирання назад, на те, що передувало її народженню в людському тілі. Але вона не розуміє, що ця властивість і те, що називається “пам’яттю”, є значно ширшим, інакшим баченням, баченням цілісним, голономним, баченням з погляду вічності, центр якої всюди, в будь-якій довільно обраній точці, в будь-якому місці часу. Людська мова має безліч розрізнень, надмір символів, які розтинають споконвіку цілісне і затемнюють його ясну природу. Одне називається “пам’яттю”, інше – “уявою”, ще інше – “досвідом”, ще інше – “річчю в собі”, ще інше – пізнанням, ще інше – непізнаваним… Але ці імена не стосуються безпосередньо того, що вони означають. Мова має власний час і власний простір, усі ці слова – тільки дороговкази, спрямовані в різні боки. І це теж правильно – тому що центр повсюди, як повсюди синє-синє небо, як повсюди Царство Небесне. Треба тільки йти достатньо довго, між нами кажучи – ціле життя, аж до смерті, треба йти, споглядаючи, пізнаючи, впізнаючи, пригадуючи, щоб нарешті одного чудового дня нарешті опинитися там, де ти є від початку.

Хай як це дивно, але якраз запахи і прочитані в юності вірші є чимось напрочуд сталим, може, вічним, може наперед даним даром і досвідом для людської душі, Це прустівська тема. Вона випірнула сьогодні в маршрутці, коли почув пахощі парфумів із забутою назвою; переді мною не постало жодного образу з попереднього життя, але одразу ж увімкнувся той, непередаваний словами настрій, пов’язаний з тендітним ароматом саме цих парфумів. Парфуми виготовляються за певним рецептом. Одні й ті ж інгредієнти запускають у нашому сприйнятті саме ті, а не інші асоціації і почуття, тобто це суто механічний процес, коли зубець шестерні потрапляє в паз, призначений саме для такого потрапляння. Он подивіться на котів, які божеволіють від запаху валер’янки, а чому? Та тому, що саме цей запах є релізером їхньої статевої насолоди. Ми – такі самі коти, які ходять на двох лапах і починають складати вірші або співати пісні (чи писати філософські трактати), почувши в маршрутці саме той запах.  О, Зюскінд неперевершено розвинув цю тему у своїх “Запахах”! Майже те саме – з музикою; ми щоразу слухаємо один і той самий твір за інших умов, можливо, в іншій інтерпретації, і, без сумніву, цілком відмінні від тих нас, які слухали цю пісню або сонату першого разу. Але, водночас, у музичному творі, у вірші, у запахові конкретних парфумів, у сакраментальному смакові мигдалевого тістечка, вмоченого в чай – як і в смакові облатки та теплого кагору – міститься якась містична тотожність, якесь вічне одне-й-те-саме, вічна ідентичність із самим собою, одне слово – вічна самість, як називав її Юнґ. Це якраз те, чого прагне людина – бути справжньою собою в усіх станах, у кожному періоді свого віку – і бути такою вічно. Ця тотожність, неповторність, більш нікому, крім мене, неналежність є святою таїною, вічністю душі, однієї і тієї ж душі в усіх тілах та історичних епохах, до яких вона вселяється.