Запис було зроблено 17 вересня 2014 року в Келії Чайної Троянди.

Робінзон Джеферс

ОЛЕНІ ПОКЛАДАЮТЬ КОСТІ

Я вже піднявся стрімкою стежкою до половини гори

понад глибокою ущелиною. Потічок перебіг стежку,

пробиваючись поміж корчі і каміння, коливаючи

різьблені папороті, сяйлива дзюркітлива вода,

чиста з гір, але десь чую сморід.

Дивно, спускаюся потоком.

За якийсь десяток кроків у гущавині

карликового дуба та гірського лавру

бачу маленький сховок, завислий,

як пташине гніздо над урвищем,

мілке плесо і довкола трава. А по ній

розкидані всюди кістки, вибілені кості

і зовсім свіжі, ще смердять.

Роги й кості: ось воно що,

сховок для поранених оленів;

скільки їх, бува, калічених, рятуючись від мисливців, заповзають

у хащі й лежать; тут мають останній ковток води

і спокій умерти; непролазні вічнозелені кущі

і похмура стіна оберігали святилище,

а з глибокої прірви холодив вітерець.

Хай би й мої кості лягли з їхніми.

Але чи варто, це ніби відступ. Хіба не відомо –

в житті буває всяке, і добре, і зле, а насправді

воно сіре, ніяке і можна дотягти

до глухої межі, як би не солодко у траві, воді,

над проваллям, конаючи від болю,

мріяти про смерть. Тобі дароване життя

і користай ним – може, не таким аж коштовним

даром, але – гідно прийми його дорешти.

Моє вже спорожніле, відтоді

як умерла моя єдина – спорожніле?

А ті великі блакитні очі вогненнокосої внучки,

хіба не її? – Що дам я дитині? Дивлюсь на неї,

аж дивно: хто це в осені світу…

Бо старію, ось біда. Мої діти і внуки

дадуть собі раду, і нащо чекати ще яких десять літ,

уже й так шістдесят сім, десятком більше, менше,

аж доки не підповзу до урвища й, зірвавшись,

згину, як вовк, що втратив подругу? –

Я ж собі зарікся давно, аж тридцять літ назад: хто п’є вино,

той п’є до дна, навіть у гіркому осаді щось та знайдеш.

Олені в тій красі поклали їхні кості; мушу нести свої.

 

Переклад Олега Лишеги