Розпочинається ще один рік і я, за традицією, перебираю свою книгозбірню. Погані книжки і часописи відкладаю наліво, гарні – направо. Гарні займуть почесне місце на поличках книжкової шафи, а погані вирушать у вогонь. Саме так: я дуже люблю палити погані книжки, милуючись, як нездалі слова і фрази тануть у золотому полум’ї, тішачись теплом, тобто єдиною вартістю, яку вони виявилися спроможними принести в цей світ. Завдяки вогненним жертвоприносинам світ стає чистішим і теплішим, отже, прийнятнішим. А в моїй шафі з’являється простір для нових надходжень. Знаючи про цю палку пристрасть, друзі-письменники дарують свої творіння зі словами: «Прочитай, не сподобається – спалиш у грубі, обігрієш Келію». Я завжди був мерзляком, тому охоче приймаю подарунки.

Є, однак, певна категорія книжок і часописів, які я завжди, без найменшої рефлексії, відкладаю праворуч. Незважаючи на те, що видані вони на огидному папері, набрані блідим і нерівним шрифтом, украй погано зброшуровані і мають купу інших недоліків. Замість того, щоби влаштувати їм визвольне автодафе, я годинами сиджу з клеєм, ножицями і скотчем, зшиваю, підклеюю, випростую зібгані сторінки, одне слово, лікую. Це – найдорожчі для мене раритети, видані, переважно, в 60-80-х роках минулого століття, деякі з них – підпільно. Самопальні переклади з Еліота, «Нарис історії України» Дорошенка, «Бгаґавадґіта» нелегальних на той час кришнаїтів і календар так само підпільних греко-католиків, розрізнені числа краківського «Znak» і варшавської “Literatura na świecie”… За кожним із раритетів – окрема, часто драматична, інколи курйозна – історія. Скажімо, оцю протестантську Біблію я під великим секретом придбав аж у Ґданську – бо в Україні на той час неможливо було знайти Книги над книгами. А січневе число “Literatury na świecie” за 1985 рік, присвячене творчості Езри Павнда, мені подарував Юрко Винничук – і добре, що подарував, бо звідтоді презентабельного зібрання творів цього майстра (Павнда, не Винничука!) так і не з’явилося українською мовою, як не побільшало і перекладів з Гайдеґґера… І взагалі, як подумаєш, скільки заповіданого не з’явилося за ці роки – або зникло – або деградувало, то голову схопивши в руки, дивуєшся. Хоча дещо все-таки збулося, як нагадує двотомник Ґарсія Лорки, без найменших сентиментів поцуплений мною з міської бібліотеки. Втікаючи від гонитви розлюченого рою бібліотекарок, я опинився тоді аж у пивному барі, де приблудний пророк стверджував, що за тринадцять літ Україна стане незалежною. Нечувана, як на 1978 рік, єресь… А ось – саморобна «Автометодика» мого покійного друга Володі Кашки, який так і не дочекався книжок своєї прози за життя. Ще б трохи – і нас, безтурботних поетів, бездомних пророків зачепила би бездушна комуністична м’ясорубка, може, це мало статися у 1984, орвелівському році, коли Кашку посадили “лікуватися” від алкоголізму.

А може, нас мали накрити у 1991, якби серпневий “путч” виявився не інсценізованим, а справжнім. І двома роками умовно ми б тоді, ясно, не відбулися. Ідеологічні гасла, якими у “цій країні” (як величав її один з власних президентів, та й не він один, не прислухаючись до обертонів страхітливої алієнації, які закладає отаке називання речей “своїми” іменами) – прикривається та чи та влада, є неістотними, саме тому їх так безтурботно легко змінюють і зрікаються. Істотними є “довгі тривання” (Бродель), відомі і невідомі нам внутрішні процеси здобуття, тримання і передачі влади та багатства, перманентна тактика й “моментократія” замість стратегії, курсу, інших зримих речей, які можна було би проконтролювати.

Жити у “цій” країні, знаючи про такі – і значно огидніші та моторошніші – речі. Серед докорінної просотаності корупцією, серед засадничо неправового способу мислення і дій “співгромадян”. Творити у такій країні, “цією” мовою, спостерігаючи за дедалі швидшою її деградацією і вимиранням, за дедалі нижчим інтелектуальним рівнем літератури і звичайної колись товариської бесіди…

Перебирати бібліотеку.

Писати до щоденника.

Плекати свій сад.