Вся справа в тому, що прірва ця – невигадана і людина дійсно смертна. Решта випливає звідси. Тому єдиним Богом, якому може повірити ця приречена людина, що все виразніше з кожним наступним століттям бачить власну кінечність, єдиним прийнятним Богом, який може зрозуміти отаку людину і допомогти їй не втратити Свою подобу, може бути тільки Бог, що страждає, Бог страстей. Олімпійські боги померли для людини через те, що не розуміли – і не відчували на собі – її страждань, не вірили в те, що їй боляче і не усвідомлювали всієї катастрофічності цього болю для свідомості. Христос залишається для нас живим тому, що зміг перейнятися нестерпним абсурдом, закодованим у смертному, вразливому тілі, яке одночасно є складовою свідомості. Я вірю в Розп’ятого Бога тому, що я страждаю, як свідомість, нерозлучна з тілом і підвладна всім його болячкам або втіхам. Я вірю Йому як Тому, Хто пережив аналогічний досвід, відтак, нам є про що говорити і мовчати разом. «Є про що», – свідчення присутності сенсу. А сенс – це перемога над абсурдом, так само, як лад є перемогою над хаосом.
Головне – не зупинятися, головне – рости далі, щоби встигнути розквітнути тут, перш ніж прийде смерть – тобто досягнути повноти віку Христового, а не залишатися химерними, недобрими, інфантильними покручами. Не зупинятися на тому щаблі, на якому ти знаходився вчора, з неперебореними страхами, комплексами тощо. І не замикатися в ілюзійну броню на позір пустотливої, а насправді невротичної іронічності, уникати химерних поз мови і поведінки, добре знаних кожному психіатрові та екзорцистові. Адже за всім цим блазнюванням стоїть недорозвиненість порожньої душі, страх перед буттям і ненависть до нього, бажання – нестерпне, солодке і гнітюче водночас – повернутися до безпечного материнського лона, до рятівного симбіозу, до блаженного паразитування з усією його нерозрізненістю, аморфністю і більш ніж послідовним релятивізмом. Страх перед другим народженням, перед буттям насправді, коли треба втілювати вибір і переборювати власну невикшталтуваність. Страх перед болем. Перед Страстями.
Мене все не залишає відчуття, що саме життя вчить, як не треба поводитися – і як поводитися слід, як тримати себе; вчить на найочевиднішому: на твоєму власному досвіді, на тому, в чому більше не можна сумніватися і що не можна висміювати. Коли в тобі прокидаються серйозність і шанобливість, коли безвідповідальна й несловна поведінка починає викликати огиду, коли ти розумієш, що веселе й безтурботне Різдво закінчується Страстями. Радість і надія – не надихають, бо вони самодостатні. Надихає Мука. На це звернув увагу польський есеїст Кшиштоф Ліпка, коли порівняв кількість творів старовинної музики, пов’язаної з Різдвом і Великоднем: «Справді, хоч різдвяних композицій широкого розмаху не бракує (наприклад, «Різдвяна ораторія» Баха), проте вирішальними для настрою свят Різдва Божого є короткі колядки, тоді як Великдень проходить зазвичай під знаком страсної музики. Відтак, можна було б зробити висновок, що Страсті і Відкуплення становлять для митців потужніше джерело натхнення, аніж радість і надія. Може, це й дивно, але так воно насправді і є. Численні пісні, мотети, кантати, органні варіації на теми колядок (т. зв. noëls) і ораторії, скомпоновані з нагоди Різдва Спасителя, поступаються не тільки виражальною силою, але й чисельністю музиці великодній, попросту неймовірно багатій. Одні лиш Страсті, з-поміж яких добре знаємо заледве кілька, рахуються, фактично, сотнями».
У чому ж полягає натхнення, дароване Страстями? У небуденній можливості перетворити смерть на життя, безстрашно ступивши до прірви, яка, як виявляється потім – над головою, а не під ногами. І вже в польоті зрозуміти позакалендарну істину, що окрім дня народження і дня смерті у людини є ще один – Великий – день.