Пригадую ті прадавні-праюні літа, коли я самозабутньо святкував цей день, день повернення з армії, день народження Федеріко Ґарсія Лорка. Як натхненно декламував Володя Кашка його «Циганське романсеро», а ми заворожено слухали, і парував щойнозаварений міцний чай, і клубочився неймовірно синій і запашний дим наших перших у житті сигарет. Сьогодні виповнюється 120 років з дня народження Федеріко, але хто, крім мене, пам’ятає про це? для кого це залишається важливим – звучання гітари і віршів, для кого актуальним залишається безсмертя улюблених поетів? може, для одного з останніх, найвірніших друзів, Віктора Морозова, що колись написав прекрасну пісню на слова Ґарсія Лорка…

LA GUITARRA

Empieza el llanto
de la guitarra.
Se rompen las copas
de la madrugada.
Empieza el llanto
de la
guitarra.
Es inútil callarla.
Es imposible
callarla.

Llorra monótona
como llora el agua,
como llora el viento
sobre la nevada.
Es imposible
callarla.
Llora por cosas
lejanas.
Arena del Sur caliente
que pide camelias blancas.

Llora flecha sin blanco,
la tarde sin mañana,
y el primer pájaro muerto
sobre la rama.

¡Oh guitarra!
Corazón malherido
por cinco espadas.

ГІТАРА

Як заридала
моя гітара,—
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара…
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,
плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п’ять ножів
одним ударом!

(Переклад з іспанської Миколи Лукаша)