Іванові Малковичу

Вересень був дуже тихий і туманний; майже кожного ранку падав дощ, а вночі мимо сліпучо-ясного місяця швидко летіли хмари. Все ще пахли матіоли і все ще клубочився дим над городами з гудинням, і в лісі було багато білих грибів, а на тому місці, де колись спалили церкву, стояли тепер сосни. Була рання осінь, цвіли айстри і хризантеми, жоржини та чорнобривці, дрібні крапельки сизого туману висіли на барвистих пелюстках і шкода було зрізати ці квіти, і тому їх майже ніхто й не чіпав; ця осінь не була подібною на інші, здавалося, що й ластівки перезимують тут.

Щоночі над тим місцем, де колись стояла церква, літали ангели. Ангелів було двоє, вони мали білосніжні хітони з вишитими рукавами, а більше нічого не мали і були босі, але не мерзли, – вони розігрівалися від швидкого лету, і деколи по черзі дмухали в золоту сурму; йдучи до школи, діти забігали на пагорб пошукати загублену пір’їну і часом знаходили, – пір’їни були дуже довгі і невимовно лагідні на дотик, одні з пурпуровою, інші з блакитно-золотою торочкою. Коли ангели стомлювалися, вони сідали на соснах і мовчали, спостерігаючи, як усе густішає на крилах туман, як швидко летять нічні хмари, прислухаючись до гулу автомобілів на трасі, до реву самотнього літака, що продирається крізь морок, везучи з Голландії сонних потомлених дівчат. Ангели мовчали, ночі довшали, пелюстки квітів нечутно осипалися на вогку осінню землю.

Ця пора все необхідне має в собі; і невідомо, чи це наслідок блукань, достиглі плоди боротьби, а чи Дар Божий – за те, що дотерпів, доповз, не помер у безпритульності й розчаруванні на рідній чужині. Озираєшся з гірким подивом, пригадуєш вулички міст, дерева і людей, які за тисячі кілометрів звідси бачили тебе серед інших осеней. «Живи спокійно і лікуй свій розум», – пригадуєш слова того, хто так само промандрував ціле життя. Надвечір приходиш до річки, стаєш навколішки і довго вмиваєшся холодною запашною водою, і річка забирає твою мало не споконвічну втому земного життя, забирає весь твій бруд і всю твою нікчемність; це майже молитва, а може, отакою молитва і повинна бути – надвечір, навколішках, на самоті? Повз тебе повільно пливуть корови і пастухи, ідуть жінки, біжать діти, – і всі туди, вслід за зникаючим сонцем; вони балакають на ходу і сміються, вони тихі і сумирні як призахідні квіти; і тьмяно-вишневий присмерк падає на лози, і стоїть туман над рікою, і літають два ангели над місцем, де більше немає церкви, по черзі дмухаючи в золоту сурму; той звук лине далеко-далеко над вечірніми селами, борами і містами, примушуючи підводити голови і дивитися в небо.

Ти навіть не помітиш, коли станеш чистим і спокійним, коли прийде Різдво.