Вечірній дощ, невизначеність ліній води на шибці, холодній, наче спогад про місто, в якому я більше ніколи не був. Саме там я оселився відразу після війська, прагнучи звільнитися від макабричних спогадів, від надпіклування батьків, – а також серйозно зайнятися вивченням. Вивченням чого-завгодно, від латинської мови – до проблем герменевтичного кола навпіл із симптомами маніакально-депресивного психозу. Згодом усе це обернулося багатолітньою зливою самотності і студій у крихітному, майже безлюдному селі, почавшись на березі Десни, одного з ось таких осінніх вечорів.
Жанка першою захотіла піти до ріки слухати хлюпання невидимої води. Я опирався, але вона мала наполегливість Родена (альбом Родена подарував їй я, а мені його подарувала дівчина, яка отримала гонорар за першу в житті книжку і розгубилася, бо не знала, що роблять з такими великими грішми; відтак, вона почала скуповувати і роздаровувати друзям пожовклі раритети та альбоми репродукцій за казковими для всіх нас цінами); тому довелося взувати ще мокрі черевики, влазити в таку ж неприємну куртку, сідати на шостий, а тоді пересідати на перший, мокнути, мерзнути, просякати незатишком, тягучістю і необов’язковістю, – усе це виявилося марудною романтикою, і Жанка сама в цьому переконалася, а тому сиділа тихо, як мишка. Я взяв її руку і погладив кінчики пальців. Рука здригнулася, потім міцно стиснула моє зап’ястя і зникла. Пора було виходити.
Я розкрив парасолю і ми майже навпомацки рушили туди, де влітку знаходилася переправа. Підпливав білий катер, сива тіточка в окулярах перевіряла квитки у пасажирів з місткими сумками, сповненими трунків, цигарок і закусок, твереза орда відпливала на зміну орді п’яній, яка вже чекала на острові, вимахуючи гітарами, вудками і кулаками. Словом, було весело.
Дівчина, яка подарувала мені Родена, приїжджала в гості. Ми тоді з нею дуже неймовірно посварилися. Через якусь дурницю, звичайно, хоча дівчина мала підстави вважати інакше. Жанка її жаліла, обзиваючи мене дубовим ішаком та словами, яких моя знайома ніколи не використає в своїх книжках.
Ми підійшли до Десни і почали слухати шум невидимих хвиль. Мокре повітря пахло хризантемами, чорні краплі дощу стікали з краї парасолі за коміри, відчувалося, що чогось не вистачає, музики Дассена, чи що, він якраз помер.
Я подумав, звідки тут узятися хризантемам; певно, то був один з тих запахів, які дощ приносить із собою здалеку. Деколи пахне свіжими ранетами, часом – дохлими котами, а тепер от – квітами.
Жанка думала про щось невідоме, а тоді сказала, що їй уже страшно.
І ми пішли геть.
У Сергія світилося. Я запропонував Жанці зайти погрітися і випити кави. Жанка не любила Сергія, але любила каву, тим більше, що дома її не було.
Сергій читав книжку моєї знайомої. Він зготував нам каву, поставив Дассена, а сам знову вклався на канапі і втупився в текст.
Жанка никала кімнатою, а я гортав збірник віршів Ван Вея.
«Кожного дня воду п’ю
із струмка з золотими піщинками…»
Світло раптом згасло, платівка дико й повільно сказала «ууу», принишкла.
Сергій запалив дві свічки, поставив їх на телевізорі.
Безшумно, як кажан, Жанка підійшла до вікна і рвучко розчинила його навстіж.
Холодний вечірній дощ з запахом хризантем спокійно зашумів у напівтемній кімнаті, наші тіні загойдалися.
– Хто тобі дозволив відчиняти вікно? – запитав Сергій.
– Чому ви так просмерділися несвободою? – запитала Жанка.
Я подумав, що десь уже зустрічав цю фразу; або зустріну.
Перед будинком зупинився автомобіль.
– Старі приїхали, – сказав Сергій.
Ми знали, що період холодної війни у них ще не закінчився, тому почали збиратися.
– Дякую за каву, Сергійку, – прощебетала Жанка. – Було так гарно, приходьте, приходьте ще.
Ми вийшли в дощ. Батьки копалися в багажнику і не звернули на нас уваги. Ми сіли до тролейбуса, почали дивитися на свої відображення у склі, по якому струмували лінії води, що пахла хризантемами. Тролейбус їхав повільно, наче на цвинтар. Хтось привітався із Жанкою. На зупинках одна стулка дверей не відчинялася, тому доводилося протискатися боком.
Але це чомусь не смішило нас.
– Чому твоя знайома ще й досі не вийшла заміж? – спитала Жанка.
– Що означає «досі»? – здивувався я.
– Те саме.
Я знову подивився на своє відображення у склі. І тієї ж миті збагнув, що військо залишило мене, ось тут, у тролейбусі залишило мене навіки. «Досі» перетворилося на «досить».
Через рік Жанка вийшла заміж за Сергія. Тепер вони сваряться з його батьками удвох.
«Моя покійна мати – колишня правителька повіту Болінь, на прізвище Цуй – навчалася у чанського наставника Пуцзі більше тридцяти років, носила грубий одяг, вживала рослинну їжу, дотримувалась чернечої обітниці, безтурботно споглядала світ і з радістю жила в гірському лісі, намагалася жити в постійній тиші», – згадує Ван Вей.
Цікаво тільки, чи й тепер, через тридцять п’ять років, до переправи прибуває білий катер улітку.