Богдані Матіяш
Прийдуть, як віщий сон, іриси сині,
торкнуться там, де риси навісні,
де ліній долі ніжне павутиння
заплуталось безбожно навесні.
І галактичний пил над головою,
і лон глибоких золотий пилок
відіб’ються солоною луною
закушених, мов губи, пелюсток,
і заполонять сад священні гами
роси, нанизаної на твоє ім’я,
так звабливо гойднеться під ногами
не в той бік заокруглена земля.
Але ти вже не раз цю чула притчу.
Іриси в’януть, вичахають сни,
і навскоси відходить електричка
в останній день безпутньої весни.
Нові публікації Костянтина Москальця 