Може, до осиротілих речей належать і пам’ятні дати в календарі – скажімо, дні народження наших померлих. Колись такі святкові, тепер вони зблякли й поменшали, стали безпритульними посеред актуальних дат року, незримий друкар перестав мітити їх червоним кольором, кольором серця. Числа тихо сумують на вітрі часу, згадуючи неймовірні, барвисті дні, коли вони означали так багато, коли столи вкривалися білосніжними скатертинами, задерикувато кружляли вінілові платівки, видобуваючи на яв улюблені пісні нашої сім’ї, весело бринів кришталь, сяяло рубінове вино супроти сонця й ошатно вбрані ми хором співали «Многая літа» тим, чиї літа, як виявилося згодом, не були ні надто многими, ані аж такими вже благими. Кришталь той і досі стиха бринить, коли ми ходимо вітальнею, а от вина, у цілковитій відповідності до євангельської притчі, у нас немає. І звітрілі числа, замріяно дивлячись у далечінь минулого, нагадують нам, як увечері сім’я довго не хотіла обривати листок календаря: нехай не згасає цей день дорогою в екзистенційний Еммаус, нехай це народження, це весілля, це повернення з армії, це хрещення, це свято минущого життя ще хоч трохи побуде з нами, хай містичним фіолетовим світлом неопалимої свічки радості посвітить знаменна дата того часу, коли ми ще всі живі й усі разом. 

Читати повністю