Моя однокурсниця з Літературного інституту, чудова поетеса та авторка низки цікавих романів, розповідає, що на її курс літературної майстерності якось потрапила одна інстаграм-блогерка з кількома тисячами підписників.

На цьому курсі нашу інстаграмницю, відому в інтернетному межисвіті особу, неприємно вразило ВСЕ: і необхідність вдумливого та неквапливого вчитування у твори визначних майстрів слова, і рутинна робота над редагуванням текстів, і стилістичні вправи, які виробляють усвідомлений підхід до писаного слова, роблячи текст різноманітним і читабельним. Зневажливо поглянувши на відвідувачів курсу, переважно своїх ровесників, що самозабутньо опрацьовували запропоновану тему, відома особа стенула плечима й поцікавилася, чи не можна освоїти літературну, як там її, майстерність у пришвидшеному режимі, більш придатному для нашого сучасного темпу життя, хвилин так за п’ятнадцять. Почувши рішуче «ні», відома особа покинула заняття курсу й більше ніколи там не з’являлася. Це, природно, анітрохи не зменшило кількості підписників у її інстаграмі, ані макабричних граматичних і стилістичних помилок у її блозі. Ба більше, злі язики розповідають, що невдовзі вона сама написала роман, який ось-ось видасть одне з провідних видавництв країни, і вже готує відкриття власного курсу літературної майстерності на ютубі, де, можна не сумніватися, у неї буде ще більше відданих підписників, ніж в інстаграмі.

Зізнаюся чесно: за двома-трьома незначними винятками, до яких, зокрема, належить і праця моєї однокурсниці, за яку я щиро вдячний, я доволі скептично ставлюся до всяких оплачуваних спроб навчити писати, особливо ж — писати книжки. Адже переважно всі ці літературні школи й семінари поетичної майстерності створюються з однією доволі-таки прозаїчною метою — треба заробити грошей. Можна продавати китайські товари на Joom, а можна торгувати безпрограшними рецептами написання геніальних романів, приречених на Нобелівську премію.

Читати далі

— Сонечко, підкажи, про що мені написати колонку, — прошу дружину.

— Напиши про нервових святих.

Я знаю, що вона має на увазі притчу, яку розповіла приятелька нашої сім’ї, сестра-монахиня Клара. До одного чоловіка звернувся Бог і сказав: «Стань святим».— «Яким святим, Господи, я такий нервовий, такий нервовий!» — почав опиратися чоловік. «Добре, стань нервовим святим», — резюмував Бог.

Намагаюся уявити собі нервового святого. Може, він такий, як отець Діон Пугіль із мого найулюбленішого роману Германа Гессе «Гра в бісер». У перших десятиліттях поширення християнства він був знаменитим сповідником і читав у серцях людей швидше, ніж промовляли їхні вуста, тому щоб не гаяти часу, сам розповідав грішнику про всі гріхи, із якими той прийшов до нього на сповідь, а потім іще й про ті, які бідолаха збирався затаїти. Він накладав суворі покути, зобов’язував грішників бичувати себе й вирушати в далекі прощі до святих місць, змушував ворогів миритися, а особливо впертих і запеклих власноруч лупцював, бо ж був Діоном Пугілем, кулачним бійцем, спеціалістом із духопеликів духовного життя.

А може, нервовий святий — мій улюблений проповідник і сповідник із костелу святого Олександра, який у відповідь на скаргу, що не можу позбутися поганої звички лаятися де треба й де ні, порадив: «Прикушуй язика! Узагалі відкуси його, якщо не можеш сам себе навчити не лаятися».

Коли все життя воюєш із чортами, яких люди цілими легіонами радо впускають до чистої світлиці власної душі, то ясно, що станеш нервовим. Живуть «без напрягу», неспроможні самотужки виробити жодного внутрішнього стриму, а зовнішній стрим заперечують і ненавидять; визнають лише стадні правила й утіхи, які, чесно кажучи, більше пасували б табунові безсоромних павіанів, аніж homo, помилково або передчасно визначеному як sapiens. Із хтивою насолодою плюють на сакральні речі й місця, щосили намагаючись витравити з себе і з ближніх своїх закарбований знак синівства, образ і подобу Творця. Це те саме, як Майкл Джексон, призабута сьогодні поп-зірка, колись намагався відбілити свою чудову чорну шкіру, заперечуючи цим, що Black Lives Matter.

Читати повністю