Загалом мене дуже непросто підбити подивитися кінофільм.

Належачи по природі до переконаних аудіалів, я охоче виділю пару годин дорогоцінного в наші леткі дні часу на прослуховування диску з творами Баха або Бетховена, ніж віддам їх на візуальні ласощі хай там якого видатного кінематографічного твору. Чи, боронь Боже, на перегляд неозорого ряду відеороликів на YouTube. У крайньому разі охочіше почитаю книгу, “Моральні листи до Луцілія” Сенеки, скажімо.

Проте, є дві людини на світі, яким за допомогою незбагненних чарів таки вдається намовити мене долучитися до беззастережного поринання у візуальну ілюзію. З ними я забуваю про передвизначений тип свого сприйняття і без особливих страждань поступаюсь прослуховуванням повного зібрання творів згаданих і не згаданих композиторів. Ці чарівники – моя дружина і мій племінник.

З дружиною ми, природно, дивимось переважно фільми про кохання. Трагічне, комічне, мелодраматичне, кохання – воно завжди кохання. Останній із недавно переглянутих – “Анна Кареніна” (2012) британського режисера Джо Райта, де чудові костюми, гарні танці і оригінальні вкраплення театралізованої вистави (втім, не завжди виправдані, от як у сценах з канцелярією Стіви Облонського) до суто кінематографічного дискурсу.

З Сашком – а саме так звати мого племінника – наші перегляди більш різноманітні. Це насамперед жорсткі бойовики, в яких добро неодмінно перемагає зло, фантастика, антиутопії і фільми-катастрофи, на кшталт “Еквілібріума” Курта Віммера або “Зарази” Стівена Содерберга. Ще одна улюблена категорія – історичні фільми, серед яких перше місце займають твори про першу і другу світову війну. Останнє, що ми дивилися цього не зовсім щасливого року – “Лють” (2014) американця Девіда Еєра, з Бредом Піттом у головній ролі. До досвідченого в боях з німецькими фашистами екіпажу американського танка “Sherman” потрапляє недосвідчений молодий новобранець, який на ходу вчиться стріляти, кохатися з жінкою і, з пісні слова не викинеш, вживати міцні алкогольні напої. Потрапивши в скрутну ситуацію, з якої вже нікому, за винятком новобранця, не вдасться вибратися живим, командир танка відкорковує пляшку саме такого напою, п’є сам і пригощає бойових товаришів зі словами: “Вип’ємо, хлопці, бо до похмілля ми все одно не доживемо”.

Саме тут у мене, як у невиправного гравця в бісер, вмикаються спочатку невиразні, а потім дедалі ясніші асоціації та спогади. Я вже десь чув цю фразу. Може, подібну до неї. Може, не чув, а читав. І ситуація була подібна до тієї, в яку потрапили американські танкісти з фільму. Що це було? Якесь місце, долею визначене для оборони, якийсь загін приречених на загибель бійців…

Читати повністю

Як повідомляють польські медії, цього року поляки закупили вже 20,7 мільйонів упаковок антидепресантів, а це на мільйон упаковок більше, ніж торік

Я, на жаль, не знайшов відповідної статистики щодо українців, однак неважко зрозуміти, що на тлі боротьби з ковідом наші справи з психологічним здоров’ям теж далеко не блискучі. Захищаючись від стресу, люди сягають по хімічні засоби, що піднімають або вирівнюють настрій, для багатьох це єдиний спосіб утриматися від дедалі глибшого западання в депресію або й від самогубства. Найбільш незахищені верстви населення, як у психологічному, так і матеріальному плані, по-своєму реагують на вимушене безробіття, нокдаун локдауну та інші обмеження, запроваджувані до суспільного життя – і на вулицях наших міст стає дедалі більше п’яних людей.

Я пригадую початок 90-х років, коли так само відбувалася масштабна зміна парадигми, коли валився усталений державний лад і кожен з численних мешканців багатомільйонного Радянського Союзу опинився віч-на-віч із грізними й незнайомими раніше проблемами. Де знайти роботу? Або ж, якщо робота була, коли можна буде отримати заробітну плату, яку вже місяць… два… пів року не виплачують? Або ж, якщо зарплату все-таки видали у вигляді товарів, призначених для бартеру – всіх цих млинків для кави, прасок, молотків та інших дрелей – то де продати ці речі, щоб отримати за них реальні гроші і купити – нарешті! – харчі, одяг, ліки, а якщо залишиться, то ще й заплатити частину боргу за комунальні послуги? Кожен, хто пережив тодішнє лихоліття, мабуть, довіку пам’ятатиме, як сутужно доводилося всім нам, не жити – виживати.

Однак лихоліття пережили не всі. Чимало працьовитих, розумних і талановитих людей зламалися, зустрівшись із крахом усталеного життєвого ладу. Церкви тоді тільки оговтувалися від багатолітнього тиску й переслідувань, деякі, от як Греко-Католицька, взагалі щойно вийшли з підпілля. Психотерапевтів, так рясно поширених нині, тоді ще не було. Антидепресантів, як я розумію, на той час також іще не існувало або ж вони були доступними для доволі вузьких соціальних груп. Врешті, які антидепресанти, коли в хаті вже тиждень хліба нема і нема за що його купити? Тому, шукаючи психологічного захисту і підтримки, знеболювального для душі, якщо так можна сказати, мільйони наших співгромадян поринули в багатолітній запій. Були це переважно ідеалісти й романтики, фахівці в якихось рідкісних і маловідомих пересічному обивателю царинах. Вони згорали від сорому, уявляючи себе – кандидата або доцента престижного колись навчального закладу, актора нікому не потрібного театру, автора кількох поетичних збірок тощо – на велелюдному базарі, яким тоді стала вся країна, зі шнурками для взуття, тими ж таки млинками і прасками, в тоскному щоденному вигляданні омріяного покупця, яким не раз виявлявся кмітливіший на життєвому торзі твій учорашній студент, чи шанувальник твоєї сценічної гри, чи відданий читач, що знав напам’ять десятків зо два твоїх найкращих віршів…

Читати повністю