До речі, про батька. Він пішов служити до армії ще під час війни, у 1944 році, і служив у Москві аж до 1951, позаяк їхнього покоління не було кому змінити на посту. Винищені під час II світової війни мільйони хлопців не змогли стати батьками нових воїнів. Після армії тато залишився в Москві, де працював у воєнізованій охороні, одночасно навчаючись у вечірній школі. Тоді ж таки почав писати перші прозові твори, російською мовою, позаяк українську він за десять років перебування на чужині відчутно призабув.

Якось батько зайшов до української книгарні на Арбаті і почав гортати твори земляків, однак не в оригіналі, а перекладені російською. Михайло Коцюбинський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах… Чоловік, що також вибирав собі книжки, довго придивлявся до батька, а тоді заговорив до нього, українською.

– Ви любите українську літературу?

– Так, дуже люблю. Вона нагадує мені про батьківщину. Я сам з України.

– А чого ж ви вибираєте ці твори в перекладі?

– А того, що я вже давно живу і працюю в Москві. Мені тяжко читати українською. Хоча до війни сам нею вірші складав, друкувалися в районній газеті.

– Звідки саме ви з України?

– З Чернігівщини.

– А, там одні перевертні живуть, – махнув рукою незнайомець і пішов геть.

Читати повністю