Замість слухати обома вухами й усім собою, сучасні люди слухають вухом одним (насамперед спілкуючись телефоном) або, як слушно описує цей феномен відомий фразеологізм, слухають у пів вуха. У пів вуха слухають, як меле телевізор у сусідній кімнаті, у пів вуха — фонову музику, що сьогодні наявна в публічному просторі майже сюди: від міських маршруток до «Пузатої хати» й далі. Ти починаєш розповідати людині про істотні для вас обох речі, оповідь потребує часу, бо ти в процесі добираєш найвідповідніші слова, які належно передають важливий зміст, а людина нетерпеливиться, нудьгує, перебиває тебе на пів слові, часто сама закінчує твою думку — і зовсім не так, як тобі хотілося б. Пригадую, як наприкінці 90-х, коли я захопився трансцендентальним ідеалізмом Канта і, не минаючи ніже тії титли, від палітурки й до палітурки перечитав його восьмитомне зібрання творів, до мене в гості приїхав приятель, загалом зовсім не байдужий до філософії. «Ну, давай у двох словах, що там з тим Кантом», — сказав він, красномовно позираючи на годинник. «Речі в собі непізнавані», — тільки й спромігся видихнути я. На цьому вся розмова про Канта й закінчилася. Очевидно, саме тому спогад про неї та жаль щодо нереалізованої глибокої бесіди й людського невміння слухати не закінчується й сьогодні, через багато років.

Читати повністю