Насправді війна починається тоді, коли вона закінчується

Мама ніколи не бачила свого батька. Його забрали до армії у 1941 році, майже одразу він потрапив до фашистського полону. Вагітна моєю майбутньою мамою бабуся ходила пішки за 60 кілометрів сюди, до Києва, провідувала свого чоловіка у Дарницькому концтаборі. Дід Володимир був добрим теслею, фашисти послали його на будівництво моста через Дніпро. Що сталося потім – не знає ніхто. Або ж він загинув під час робіт, або ж намагався втекти і його застрелили, або ж після закінчення будівництва мосту розстріляли у Бабиному Яру, разом з іншими військовополоненими. Вже після війни бабусі прийшов лист, що її чоловік вважається пропалим безвісти.

– Він був високий і гарний. Він так танцював, що всі дівчата в Соболівці мріяли – от якби мене запросив цього вечора! Якби він хоч раз у житті мені приснився, щоб я побачила, які в нього очі, як він посміхається, як ріже хліб до святкового столу. Якби мені хоч раз уві сні почути його голос, – мама дивиться на довоєнну фотографію своїх батьків. Але фотографії вічно німують. І замість батькового голосу маму все життя супроводжує тихий і щемкий жаль за незвіданим раєм, у якому можна мати живого Отця.

Читати повністю