Останнім часом мене дуже дратують дописи знайомих у соціальних мережах. Вони сидять у Америці, Німеччині або Польщі, в безпечних, далеких від стресу й травм місцях, строчачи бадьорі пости про перемогу, бавлячись мемами, сприймаючи жорстоку реальність війни як черговий футбольний матч і поводячись достоту як фанати, що вболівають за улюблену команду. А тут з нами відбуваються значно страшніші й небезпечніші за футбольний матч речі. Хтозна, чи впізнають ці знайомі нас, коли повернуться сюди після війни. Хтозна, чи захочемо ми їх бачити і розмовляти з ними. Опіки смертю не минають безслідно ні для міст, ні для людей. І хоча на позір ми далі живемо, як жили, не втрачаючи мужності й надії, тішачись кожній пачці солі, яку вдалося роздобути, і кожній допомозі небайдужих до нашого лиха людей, але потім, коли все закінчиться, чи відпустять нас загиблі діти, яких ми не змогли вберегти, вагітні жінки, які не встигли народити, відважні воїни, яких підступно зрадили й кинули напризволяще командири, безліч інших воєнних сюжетів і топосів, про які не розповідають у бадьорих телемарафонах, передбачливо заткнувши рота тим, хто міг би правдиво й неупереджено показати моторош війни – війни, якою вона є насправді, а не в базіканні соціальних мереж і вічно неголених персонажів політикуму… Мертві квіти й діти не оживають, вони дивляться й дивляться нам услід, мовчки. 

Читати повністю