Часом нас провідує котрась із сестер-монахинь, приятельок моєї дружини. З такої нагоди дружина готує смачний обід, пече торт або сирник. Ми разом обідаємо і чаюємо, бесідуючи одразу про все на світі, як то воно водиться між направду близькими людьми, братами і сестрами
Цього разу мова зайшла про котів. Зручно вмостившись на колінах сестри, наш Пірат уважно прислухається до плину бесіди. Коти люблять, коли про них говорять, їх хвалять, ними тішаться. Втім, люди так само. Чорний з білим, кіт досконало пасує до чернечого габіту. Брат Пірат…

– Такі милі, – замислено каже сестра, гладячи доглянуту сяйливу шерсть. – Цікаво, чи будуть коти у раю?

– Думаю, що будуть, – кажу я. – Он святий Франциск читав проповіді рибам і птахам, та, мабуть, і котам та псам за сприятливої нагоди, то що ж, він даремно старався? Є чудові картини, де зображено, як тисячі риб, вистромивши голови з води, вдячно засвоюють напучування святого…

Звичайно, для того, щоби потрапити до раю, бажано мати безсмертну душу. Опираючись на згори взяту тезу про відсутність душі у тварин, Кант відмовляв їм у безсмерті, трактуючи цих істот як різновид автоматів і машин. Може, тому, що в Канта ніколи не було домашніх тварин, він і не бачив, як коти вміють сумувати, а собаки – радіти. Він нічого не знав про Хатіко, і про сотні таких, як Хатіко, безмежно вірних псів та котів.  Натомість мізантроп Шопенгауер, який самозабутньо любив своїх пуделів, Атму і Буца, схилявся до протилежної, ніж у Канта, думки. Він провадив з ними тривалі філософські диспути, після смерті Атми замовив її посмертну маску, а коли Буц якимось необачним псячим вчинком виводив філософа із себе, називав його найобразливішим з імен: “Ти – людина!” Тим не менше, філософ заповів значну суму грошей на утримання Буца після своєї смерті…

Жарти жартами, насправді ж нам хотілося б, щоб десятки й сотні створінь, яких ми зустріли на земному, такому скороминущому, шляху, також звідали смак вічності і зустрілися з нами там, у небі. І ця кицька Пушинка, яка прожила в сім’ї цілих вісімнадцять літ, виглядівши мого племінника Сашка; і цей пес Топа, з яким нерозривно пов’язані дитячі спогади про канікули й суничні галявини навіки. І всі ці соловейки, які пристрасно й переконливо, до світанку розповідали нам із дружиною про безсмертне кохання. І кожен метелик, кожен коник-стрибунець, кожна мурашка і бджола, такі запаморочливо працьовиті, такі залюблені у минущу красу квітів, нехай вони теж опиняться там, з нами, у раю…

– Але ж чи опинимось ми там? – спохоплюється сестра. – Одна знайома каже: ти все життя в монастирі – і ти ще вагаєшся, чи будеш у раю? Що ж ти там робиш стільки років, на що гаєш час?!

Ми знову сміємося.

Хтозна, чи потрапимо ми до раю після всього, що було на віку. Але Бог милосердний, незрівнянно милосердніший і більший за приземлені людські уявлення та мірки. Може, Він зглянеться над нами, над вічно безпритульними блукачами у долині сліз, і забере до себе – разом із тим песиком, якого на очах у мене малого переїхав мотоцикл, і за яким я пролив стільки жарких сліз; разом із конями, що взимку провалилися під кригу разом із санями й людьми; разом із кожною рибою і птахою, яким ми відібрали життя…

Читати повністю