Зараз триває війна. Зараз бракує часу на щоденники. Ми з більшим інтересом читаємо новини, ніж художню літературу. Коли ж уже зовсім нестерпно хочеться писати, можна звернутися до соціальних мереж або до напівживого свого блогу. Проте дивним залишається те, що з приходом інтернету і можливостей спілкування, які колись здавалися просто-таки фантастичними, ми втратили уміння довірливого, інтимного спілкування як із власною душею, у щоденниковому письмі, так і з іншими, в листуванні насамперед. Наші писання в соціальних мережах залишаються безадресними за визначенням. Це, згадуючи Ніцше, письмо для всіх і ні для кого. Звичайно, ми приблизно уявляємо дещо химеричний багатоголовий образ нашого колективного читача на фейсбуці, вирізняючи там з десяток особливо дорогих серцю або важливих лиць. Однак ми вкрай рідко тепер пишемо і спілкуємося віч-на-віч, роблячи це переважно задля розв’язання ділових конфіденційних питань, а не задля повідомлень про дедалі тьмяніший колір опалого листопадового листя.