Насправді ця війна триває вже не одну сотню літ. Війна з ордою, війна з мороком, який прокидається і розпочинає наступ тоді, коли ховається сонце
Вони вщент спалюють наші міста, руйнують і паплюжать святині, без найменшого жалю убивають і калічать безневинних, беззбройних беззахисних. Ми чинили й чинимо запеклий опір, намагаючись відстояти бодай клаптик рідної землі, врятувати бодай одну сім’ю, захистити хоча б один храм. Часом нам таки вдається дати їм відсіч, і тоді ворог, хижо огризаючись, повертається на свої болота. Але сили надто нерівні, і ми знову змушені відходити на захід, услід за сонцем, що заплющує очі, неспроможні бачити руйновище, понівечені тіла воїнів та їхніх жінок і дітей, відходити в ліси та гори, у підземні церкви та схрони, в еміграцію і розсіяння. Проте, коли минає період кривавого безчасу, ми повертаємося. Відбудовуємо столицю. Відбудовуємо мову. Відроджуємо народ. Саме тоді, коли ми вже збираємося зажити безжурним життям вільних хліборобів і гостинних господарів, пітьма знову роззявляє пащу. З пронизливим свистом летять російські ракети. Їдуть російські танки, розстрілюючи дітлахів, які вирішили голіруч загородити їм шлях. Марширують колони вишколених російських убивць, досвідчених катів і головорізів.

І ми знову беремося за зброю. Ворогів так багато, що нам постійно бракує боєприпасів. Розбиті ящики з-під набоїв і снарядів лежать на узбіччі. Чого вартий цей обгорілий, потрощений дерев’яний мотлох? Хто згадає наші імена? Чи буде колись остаточний бій і чи вдасться нам перемогти орду? Якби можна було зазирнути у майбутній час, бодай через рік, і довідатися правду…

Думаю про це, стоячи у храмі, який є мовчазним свідком і учасником нескінченної війни зі злом, у Софійському соборі, серед дивовижно високих постатей на фресках, читаючи на їхніх просвітлених ликах любов і співчуття, бажання врятувати й захистити кожного з нас, мешканців вічного міста князів і гетьманів. Вони пам’ятають про те, що було протягом минулої тисячі років. Вони знають, що буде тут у наступному тисячолітті. Посеред собору Тарас Компаніченко і “Хорея Козацька” співають пісню на слова Василя Стуса, а мені пригадується один його віщий вірш: “Ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні”. Тарас у військовому однострої, ось, чергове втілення українського архетипу, воїна-співака, саме такий вигляд міг мати й такою могла бути манера співу в того козака, який їхав за Дунай, сказавши “прощай” коханій дівчині. Як не згину, то вернуся…

А далі стоять ікони. Це відкриття незвичайної, по-своєму драматичної виставки “Софійський деісис” (“деісис” у перекладі з грецької означає “моління”). Подружня пара, Олександр Клименко і Софія Атлантова, малювали їх на ящиках з-під боєприпасів, знайдених у Бородянці після відступу орди. Виставку присвячено загиблим бійцям зі 112-ї, 114-ї та 241-ї бригад територіальної оборони Київської області. Дерево подекуди пошкоджене й обгоріле, таке дерево говорить, і говорить чимало. З першого ж погляду стає зрозуміло, що це справжні ікони. Перед ними хочеться стати навколішки й молитися – за упокій наших загиблих хлопців, чиї імена зараз виразно проказує Клименко, а його дружина одразу ж видряпує їх, немов графіті, на іконному тлі. Святий Дмитре, моли Бога за Олександра… Андрія… Миколу… Костянтина…

Почувши власне ім’я, я мимоволі здригаюся. Це так, немовби потрапити на власні роковини.

Читати повністю