Повернення Джеймса Стокдейла. Зустріч із дружиною і трьома синами. 15 лютого 1973 року

Моя мама не вірить, що ти загинув. Такий красивий і сильний чоловік, із тих, на кому тримається світ. Коли ви купили квартиру в нашому будинку за три місяці перед повномасштабною війною, ти насамперед міцно прибив поручні біля сходів, до яких роками нікому не було діла. «Ще зроблю ремонт у підвалі. Ще полагоджу водостічну трубу. Може, засмолимо дах», – казав ти мамі. «Цей – зробить. Приб’є і полагодить. Він не може загинути, у нього діти, я не вірю», – трохи плутано розповідає мені мама по телефону. Її батько так само пропав безвісти під час Другої світової війни. Вона його взагалі ніколи не бачила. Але й досі не вірить, що загинув, хоч минуло вже так багато весен, і так багато осеней натрусило цілі кучугури червонобоких яблук у наші сади.

Мабуть, під впливом мами я теж починаю думати, що ти живий. І згадую про Джеймса Стокдейла, американського льотчика, збитого у Північному В’єтнамі. Він тоді встиг катапультуватися. Падаючи над маленьким в’єтнамським селом, Стокдейл прошепотів: «Як мінімум, п’ять років унизу. Покидаю світ технологій і входжу в світ Епіктета». Йому одразу ж зламали ногу і пошкодили хребет мотиками. Він сім з половиною років провів у в’язниці, яку американські військовополонені жартома називали Ханой Хілтон – за аналогією з усесвітньовідомою мережею готелів «Хілтон». У них, бач, вистачало сил жартувати. Хоча в тому ханойському пеклі явно було не до сміху. Перші чотири роки Стокдейла тримали в одиночній камері з цілодобовим освітленням, у кайданах, із колодками на ногах. Його позбавляли сну. Часто катували – з різних причин: щоб зламати волю, отримати дані, довідатися прізвища друзів, із якими Стокдейл створив у в’язниці підпільний рух опору. Або ж щоб примусити знятися у пропагандистському фільмі. Стокдейл перерізав собі вени. Розбив лице, коли його вели до кінокамери, щоб увесь світ бачив, як йому тут добре ведеться. «Коли вже несила буде терпіти біль, видавайте катам інформацію, але по чайній ложці», – навчав інших полонених, ставши для них прикладом мужності. Витримати стільки часу серед знущань і катувань йому допомогла стоїчна філософія Епіктета. Не думати про те, чого ти не можеш контролювати. Зосередитися на тому, що ти контролювати можеш.

Навряд чи ти читав «Енхірідіон» або «Бесіди» Епіктета, простий український хлопець, відважний воїн-розвідник. Але дивлячись на фото, де звільненого Стокдейла зустрічає дружина з синами, які вже встигли повиростати за час його ув’язнення, я думаю про тебе. Чи впізнаєш ти своїх хлопців? А вони тебе? Старший, може, й упізнає. Може, ти снишся йому ночами. Тільки яка філософія допоможе тобі там, у полоні? Може, знання, що ми тут молимося за тебе? Чи цей тривалий піст у намірі наших військовополонених, який тривалий час тримає моя дружина? Може, пам’ять про синів? Може, підтримка небесних сил?

Читати повністю