Коли я слухаю Дженіс Джоплін, зокрема, запаморочливу Summertime, яку вона виконувала на славетному фестивалі у Вудстоку, тоді нічна злива стоїть стіною за моїми вікнами і потоки літер спливають монітором; хлопці і дівчата, з якими я шалів від цієї нестерпної музики, сходяться до помешкання, дістають невагоме вино померлих, запалюють неіснуючі цигарки. Любі мої, вічно п’яні  і обкурені хіппі та кришнаїти, дорзівці і бітломани, невиправні хулігани й свободомани, які, ні на мить не замислюючись, проміняли довготривале життя в радянському раю на пекельно солодку – і блискавичну –  смерть від передозування та надуживання… Я регулярно дивлюся новини, але в жодній із них не знаходжу ваших імен. Мабуть, це тому так, що ви вже належите історії. А в історії не буває новин. Єдине, що там може бути – це дедалі глибше проникнення в матеріал – у ваші безсоння і похмілля, у ваші екстатичні стани, у позичені до завтра й ніколи не повернені три карбованці на пиво. Ви сидите на підлозі, слухаєте Summertime – і нічого мені не кажете. Там –  у вічності, в історії, – завжди падають легкі нічні зливи, а от новин не буває. Принаймні, таких, як тут: політичних і соціальних, культурних і літературних, завжди чомусь гарячих, галасливих. Час – це сон, який кожен з нас бачить наодинці. Новини у сні такі самі примарні й нетривалі, як героїнові радощі і портвейнові осяяння. Хто доведе мені, що новина про депресію в популярної зірки, яка почалася сьогодні, а закінчилася завтра, одночасно з купівлею кількасотметрової квартири в Києві – отже, що ця новина важливіша й потрібніша за дощ і мовчання моїх померлих? Велетенські срібні краплі поволі скочуються монітором шиби; може, то кров летючих риб, може, сльози безпритульних ангелів. Інколи мені здається, що ми з ними ще зустрінемося там – у вічному, не пронумерованому Літі Господньому, у Святому Саду.