https://espreso.tv/khto-bachiv-pudelya-zhulku
Даша, Жулька, Пушинка, веселі та грайливі, або замислені й серйозні, песики та коти дивляться на нас із німим питанням в очах. Люди для домашніх тварин все одно, що боги; вони справедливі, вони ніколи не заподіють зла. Люди віддадуть останнє, аби тільки нагодувати, вилікувати, врятувати улюбленця. Люди безсмертні і всемогутні. “Де наші господарі, де наші найкращі боги на світі тепер?, – питають їхні розумні, довірливі очі.
Знайома поетеса пише в одній популярній соціальній мережі, що її збриджують теперішні вірші про війну, навіть написані тими поетами, яких вона любить.
За незначними винятками, в кожному вірші вчувається фальш. Авторка радить творцям обрати собі інший жанр психотерапії, бо від їхніх опусів за кілометр тхне кон’юнктурою. Всім болить, усім кортить вивернути назовні біль і полікуватися. Але за цим ексгібіціоністсько-невротичним бажанням, додам від себе, стоїть велетенська байдужість, якщо не зневага до читача, читача вдумливого й перебірливого, вихованого на добірних творах української та світової поезії, змушеного тепер поглинати тонни безформних слововиливів, заснованих на погано усвідомлених і ще гірше сформульованих почуттях, сльозливих сентиментах або, згадуючи Ніцше, озлоблених ресентиментах.
Ясна річ, що перебірливий читач на наших теренах сьогодні трапляється вкрай нечасто. Однак саме він у всі часи й у всіх народів визначав критерії оцінки, міру смаку, прийняття визначних творів, а також неприйняття творів пересічних і відверто слабких. Саме завдяки такому читачеві, який згодом створив блискучу і часто дошкульну літературну критику, споруджувався храм європейської літератури.
Коментарі читачів до, сказати б, зойку душі нашої поетеси були переважно співчутливими та солідарними, що не так часто трапляється у мережі, де, як з іншого приводу зауважував Сковорода, “всякому голову мучить свій дур”. Один непоганий поет навіть визнав, що поквапився з публікацією і краще б він той сирий і озлоблений вірш тримав у собі або для себе. Інші потверджували, що їх так само верне від надміру графоманських витворів, сповнених фальшивої патетики. Керуючись безсоромно розвиненим нюхом на сприятливу кон’юнктуру, чимало проноз миттю перемкнули свій писучий орган із регістру “вірші для дітей” на регістр безкінечних віршів про війну, муки, страждання, біль, ракети, руйнування, обстріли й далі за списком. Нехай собі пишуть, поблажливо махали рукою ще одні коментатори, це для психотерапії, для зняття стресу, їх усе одно ніхто не читає. А ще інші, навпаки, казали, що їм мало віршів про війну, що вони тільки про війну хочуть чути та читати, і їх збриджує всяка там лірика про любов або квіти, тільки війна, у книгах, кінотеатрах і в піснях, бо це найгірша війна століття, і всі з ПТСР у душі і т. д.
Ну, щодо того, що всі з ПТСР, то я утримався б від таких далекосяжних і всеохопних діагнозів. Особливо ж не хочеться ставити їх тоді, коли бачиш молодих, здорових, підхмелених скоробагатьків та інших слуг народу, які з блаженними посмішками покидають нічні клуби й ресторани; або споглядаючи метких рожевощоких ухилянтів, які жваво торгують, рекламують, возять, косять, кують і мелють. Щодо війни, то кожна війна – найгірша, особливо ж та, в час якої нам самим довелося жити. На жаль, саме війна є перманентним станом, у якому з невеликими перервами перебуває людство. Спитайте про це в ізраїльтян, спитайте у корейців і в’єтнамців, а також у грузинів та ічкерійців… Інша річ, як правдиво писати про війну, писати так, щоб написане не викликало огиди й відторгнення.
Ми з Іваном Малковичем презентуємо мою нову поетичну книжку “Срібне поле” у київській книгарні “Сенс”.
Мабуть, на жодній із моїх попередніх презентацій не було так багато молоді, як тут. Слухають вони чудово – уважно і вдумливо, гарно реагують на гумор. З такою доброзичливою аудиторією можна спілкуватися, не втомлюючись, годинами.
Тоненька, як свічка, дівчинка підводиться серед слухачів:
– В одному зі своїх текстів ви розповіли, як колись із друзями святкували майбутній день української незалежності. Троє натхненних юнаків серед непроглядного мороку радянської тоталітарної ночі. Що саме було найбільш неприйнятним для вас у тодішньому устрої? Що викликало ваш протест і обурення? Як ви збиралися боротися з потужною репресивною машиною комуністичної влади?
Авжеж, я пам’ятаю цей свій текст, опублікований на шпальтах “Еспресо”. Про те, як ми вірили, що Україні – бути, але років через п’ятдесят, бо надто могутній іще Радянський Союз, бо надто безальтернативна комуністична партія та її всюдисущий КГБ, бо наш тодішній народ надто затурканий і заляканий пропагандою, знекровлений репресіями та Голодомором…
І ніч ту добре пам’ятаю, і непроглядну пітьму за вікнами. Найтяжчим і найбільш неприйнятним, дівчинко, було відчуття пастки, тотальної безвиході, того, що ми не зможемо вирватися з цього капкана до смерті. Що інші, щасливіші люди, наші ровесники, яким поталанило народитися потойбіч залізної завіси зможуть уповні реалізувати свої таланти й обдарування, понаписувавши геніальні вірші й романи, створивши всесвітньо відомі рок-гурти, і пісні, які знатиме та співатиме цілий світ, що вони зможуть стати й бути собою, а ми – ні. Що нам доведеться все життя тягнути на собі невиліковний первородний гріх народження в нелюдській системі, у Матриці, для якої ми від початку були винними в усьому, були злочинцями, гідними кари й нещадної експлуатації, а ще краще – страти.
Майже сорок два роки літературної діяльності! Я все своє творче життя вважав, що матиму право на заслужений відпочинок. Свідчення цього – шістнадцять моїх книжок, чимало пісень, зокрема “Вона”, яка вже давно стала народною, врешті, Національна премія імені Тараса Шевченка та багато інших премій і речей, про які тут не час говорити.
Однак чиновниця пенсійного фонду вважала інакше. Вона з незворушністю Лєніна в мавзолеї переглянула мої документи, відсунувши геть довідку про літературний стаж.
– Мене це не цікавить.
Чому?! Чому її не цікавить усе моє життя, віддане українській літературі?
Жодних пояснень. Жодних тлумачень, що сталося, – чи змінився закон щодо літературного стажу, а якщо так, то коли й що можна вдіяти, щоб я на старості літ не пішов попідтинню збирати собі хліб насущний біля сміттєвих баків разом із собаками й котами та іншими членами Спілки письменників.
– Мене це не цікавить, – чиновниця відклала посвідчення про присудження мені Шевченківської премії. – Ви отримаєте офіційне повідомлення про відмову надати вам пенсію. До побачення.
“Ну, звичайно, у них тепер є ChatGPT, – мабуть, не зовсім до речі подумав я. – Тепер штучний інтелект писатиме їм книжки й складатиме пісні, малюватиме картини й виголошуватиме похоронні промови. Навіщо поет? Навіщо сорок один рік і одинадцять місяців літературної творчості, часто без гонорарів, тільки тому, що “старий, дай нам тексти, бо ти ж знаєш, українську літературу треба рятувати…”. Можна було взагалі не народжуватись!”.
І я згадав рядки свого покійного побратима, Володимира Кашки, якого колись намовив вступити до Спілки письменників задля цього ж таки злощасного літературного стажу, що не справляє тепер жодного враження на чиновниць зі штучним чи природним, хто їх там знає, інтелектом у голові та без жодної краплини звичайної людської совісті в серці. Володя, такий самий дисидент і нонконформіст, як і я, не дожив до пенсійного віку, йому не довелося звідати одне з найгіркіших розчарувань у житті. Але він встиг написати ось ці, віщі рядки, які незабаром стосуватимуться кожного з нас: “Прийшли до хати пильні механізми, на все моє наклали заборону…”.
Двометровий велетень зі сталевими біцепсами і міцною, як у бізона, статурою по-дитячому тоскно й безпорадно вдивляється в дисплей, з якого лине сюрчання цвіркунів. За задумом творців аплікації, це повинно заспокоювати нерви. Ну так, цвіркуни – це ще не все, можна ввімкнути голоси птахів або завантажити особливо дорогі фотографії й музику, які допоможуть перетривати лихі години розпачу.
Або не допоможуть. Бойовий напарник, із яким велетень разом кришив ворогів на дрібен мак, здивовано й недовірливо дивиться на смартфон, на приятеля, якому безмежно тяжко. Сам він справляється з нападами ПТСР за допомогою незрадливої пляшки віскі. Ми пам’ятаємо цей вираз очей. Саме так у фільмі “Пролітаючи над гніздом зозулі” індіанець дивився на свого понівеченого друга, якому людинолюбні лікарі зробили лоботомію. Але в нашому бойовику складна суміш огиди, жалю й люті стосується не покаліченого бойового побратима.
“І це все, на що вони спромоглися, щоб допомогти тобі?!” – запитує він друга крізь зціплені зуби.
“Вони” – це Міністерство оборони насамперед, це медики й чиновники, відповідальні за долю колишніх воїнів. Це також ті, хто не звідав жахіть війни, але спромігся розбагатіти на закупівлях продуктів для армії, на необґрунтованому підвищенні цін, збуті зброї та інших оборудках кривавого бізнесу. “Вони” – це також цивільні, які ще кілька років тому були дорогими братами й сестрами, співгромадянами, а сьогодні відвертають очі від покалічених на війні воїнів, відбуваючись універсальною для всіх мерзотників світу фразою: “Я тебе туди не посилав”. Або ж навіть як отой шериф у фільмі “Рембо: перша кров”, намагаючись вивезти людину з посіченою на шмаття душею за межі міста, позбуваючись його як новітнього прокаженого, як потенційного злочинця і, в кожному разі, як неспростовний докір, що подеколи все ж таки досягає заплилого жиром сумління.
“Я зробив усе, щоб перемогти, та перемогти нам не дали! – кричить розлючений Рембо в лице своєму колишньому командиру. – А тоді я повернувся і бачу всіх цих негідників в аеропорту. Вони протестують проти мене! Називають дітовбивцею, ображають мене. Та як вони сміють, га? Хто вони? Хіба хтось із них був там, щоб знати, про що вони кричать? …На війні в нас був кодекс честі. Ви прикриваєте мене, а я вас. Тут такого немає!”
До чого тут ці, може, трохи задовгі екскурси в історію кінематографа з розлогими цитатами? Задовгі? А я ж іще й не починав згадувати про хлопців з мого покоління, які так само поверталися з Афганістану і никали країною, нікому не потрібні зі своїми фізичними та психічними ранами. Дехто з них створив потім перші кооперативи, щоб не померти з голоду, але чимало хто з тієї ж причини пішли в рекетири та наймані вбивці. Інші ж, яких теж було немало, в той чи інший спосіб стали вбивцями самих себе, не в змозі витримувати напади ПТСР, нерозуміння й відторгнення соціумом, у якого не було жодного поняття ні про їхні страждання, ані про кодекс честі, солідарності й взаємодопомоги.
А екскурси й асоціації з повоєнними американськими фільмами тут до того, що з кожним днем надходить дедалі більше невтішної інформації про злочинно байдуже ставлення – відповідальних чиновників насамперед – до наших хлопців, які, скалічені, повертаються з війни. Особисто мене найбільше вразило фото з фейсбуку, де безногі бійці стоять у черзі по довідку в поліклініці. Безногі. Стоять. Розумієте? Причому стоять по кілька годин поспіль, бо черги до окремих спеціалістів становлять понад п’ятсот осіб.
Нові публікації Костянтина Москальця 