Прилетіла ластівочка


Ми з Іваном Малковичем презентуємо мою нову поетичну книжку “Срібне поле” у київській книгарні “Сенс”.
Мабуть, на жодній із моїх попередніх презентацій не було так багато молоді, як тут. Слухають вони чудово – уважно і вдумливо, гарно реагують на гумор. З такою доброзичливою аудиторією можна спілкуватися, не втомлюючись, годинами.

Тоненька, як свічка, дівчинка підводиться серед слухачів:

– В одному зі своїх текстів ви розповіли, як колись із друзями святкували майбутній день української незалежності. Троє натхненних юнаків серед непроглядного мороку радянської тоталітарної ночі. Що саме було найбільш неприйнятним для вас у тодішньому устрої? Що викликало ваш протест і обурення? Як ви збиралися боротися з потужною репресивною машиною комуністичної влади?

Авжеж, я пам’ятаю цей свій текст, опублікований на шпальтах “Еспресо”. Про те, як ми вірили, що Україні – бути, але років через п’ятдесят, бо надто могутній іще Радянський Союз, бо надто безальтернативна комуністична партія та її всюдисущий КГБ, бо наш тодішній народ надто затурканий і заляканий пропагандою, знекровлений репресіями та Голодомором…

І ніч ту добре пам’ятаю, і непроглядну пітьму за вікнами. Найтяжчим і найбільш неприйнятним, дівчинко, було відчуття пастки, тотальної безвиході, того, що ми не зможемо вирватися з цього капкана до смерті. Що інші, щасливіші люди, наші ровесники, яким поталанило народитися потойбіч залізної завіси зможуть уповні реалізувати свої таланти й обдарування, понаписувавши геніальні вірші й романи, створивши всесвітньо відомі рок-гурти, і пісні, які знатиме та співатиме цілий світ, що вони зможуть стати й бути собою, а ми – ні. Що нам доведеться все життя тягнути на собі невиліковний первородний гріх народження в нелюдській системі, у Матриці, для якої ми від початку були винними в усьому, були злочинцями, гідними кари й нещадної експлуатації, а ще краще – страти.

Читати повністю

Срібне поле


Вийшла друком моя нова книга поезій і пісень “Срібне поле”. Гортаю її і тішуся, дякуючи дорогому Іванові Малковичу та видавництву “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”.

Срібне поле

СРІБНЕ ПОЛЕ

сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть

дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо щó
світанковими назвами? –

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)
1979

Надто подібний на себе


У мого давнього приятеля Івана Малковича, який цими днями святкує своє перше 60-ліття, чимало творчих іпостасей і амплуа.

Чи не найбільше він відомий широкому загалу як успішний книговидавець блискуче оформленої дитячої літератури, як засновник чудової серії «Українська поетична антологія», публікатор багатьох відомих і призабутих прозаїків XX століття й урешті як першодрукар легендарного «Гаррі Поттера», конгеніально перекладеного Віктором Морозовим.

Для значно вужчого кола професійних естетів Іван Малкович — тонкий лірик із бездоганним смаком і глибокими філософськими рефлексіями. Цінуючи та шануючи книговидавничу, популяризаторську, педагогічну, ба навіть скрипальську ідентичності Малковича, я все-таки теж належу до тих, для кого він передусім поет, один з найкращих у сучасній українській літературі.

Важко вказати на якусь типологічно споріднену постать, бо, перебравши, мов кульки поетичної вервиці, імена Рільке, Целана, Антонича, Тараса Мельничука, ми розуміємо, що Малкович надто інакший, надто унікальний, надто подібний на себе, щоб бути подібним ще й на когось іншого.

Звичайно, в його віршах, як і у творах кожного поета, можна знайти чимало відлунь та алюзій зі сторонніх поетичних джерел, як-от ця, скажімо, відверта апеляція до стилістичної фігури Антонича: «мов равликів сто в палахкучих хатках» або впізнавані рільківські нотки в «Пташиній елегії» чи «Намарних людях». Однак загальний художнього обрис його поетичного тексту надто сингулярний, надто, сказати б, ідіоматичний, непіддаваний перекладу на інші стилістичні й дискурсивні практики.

Постать поета — як неперекладна й неусувна постать верби над рікою, без якої неможливо уявити цілісного краєвиду. Вона схожа на багатошаровий і багатосмисловий, проте один-єдиний ієрогліф, що означає притаманні йому єдиному змісти. І це насамперед далека країна дитинства, ностальгійно щемка Гуцульщина серця, з якої та з якою прийшов до нас Малкович у ранніх 1980-х, довірливо відкриваючи діамантові поклади слова й неповторного світобачення. Йому щасливо вдалося уникнути етнографічної вузькості локальної говірки та колориту, що неминуче звужувало б рецептивну аудиторію поета.

Читати повністю