Батько


.jpg

 Вілій Москалець

Сьогодні моєму батькові могло би виповнитися 92 роки…

1

Щоранку я прокидаюся, вмикаю комп’ютер і йду заварювати чай. Після чаю відкриваю FocusWriter, один з найпростіших текстових редакторів, що сприяє зосередженій роботі, вдягаю навушники з записом голосу струмка або дощу – і вирушаю в письмо. Я не перевіряю електронної пошти, не вмикаю мобільного телефона, взагалі не під’єднуюсь до Інтернету. Спокійне сіре тло, сині літери на моніторі, жодних сторонніх звуків знадвору. Вони, звичайно, є ті звуки – двигуни і сигналізації авто, крики дикуватої, століттями не виховуваної юрби, моторошне виття дрелей і болгарок; але в моєму тихому й акуратному письмовому просторі для них не знаходиться місця, вони – Ніщо, яке безуспішно намагається прорватися в буття і окупувати його. Безуспішно, принаймні до тих пір, поки я не напишу 1000 слів.

Я не можу покинути текст і піти на прогулянку. Я не можу читати душероздираючі повідомлення в Твіттері про те, що в когось болить зуб, а хтось не може виїхати зі Львова, а когось покинула дівчина, а хтось ніяк не може знайти свого хлопця. Я не хочу витрачати обмежений час життя на новини, всуціль просякнуті політикою і недоброю чорнухою – всюди загрози демократії, скрізь відрізають голови або наліво й направо торгують людськими органами. Чи, за недавно озвученою версією, зброєю. Прислухаючись до валу океанської хвилі, що наростає в моїх навушниках, я займаюся найкращим з можливих серфінґів: утримую рівновагу на гребені слів, тримаю увагу, тобто – тримаю себе.

Особливо добре працюється восени, коли рано сутеніє, коли навіть опале листя пахне присмерковим медом і ваніллю. Тоді добре читається, добре пишеться і живеться. Виходячи на ґанок до Високої Осені, глибоко дихаючи настояним на останніх айстрах і хризантемах зимним повітрям, я тихо озиваюся до ночі: “добре є”. Тепер мало замислюються над тим, що “є”, дієслово теперішнього часу, означає буття тут-і-тепер. Взагалі: мало замислюються. Буває, діти ще замислюються над просторою книгою з барвистими ілюстраціями або старі діви – над ніжним сяйвом білого ірису, що розквітнув уранці. Буває, замислюються закохані, і їм тоді нема чого сказати одне одному. А так, назагал, то ми вже мало мислимо, більше метикуємо, мало є, більше буваємо і перебуваємо, якось осторонь теперішнього часу, наче на узбіччі буття. Навіть подорожуючи, а може, насамперед подорожуючи, ми рідко прокидаємось до того, що є. Навіть занурюючись у бурхливу діяльність або жваву розмову, ми майже ніколи не випірнаємо у справжність вчинку, в істинність діяння, і всі наші слова, скільки б їх не сказали або не почули, не діють так, як діє крихітне і непоказне слово “є”, слово самої дійсності.

Так є.

А тим часом на початку вечірнього світла стоїть постать.

Можливо, ти повертаєшся; хоча звідти ще ніхто не повернувся, принаймні, в наші часи. Багато людей повмирало, друзів і подруг, але нікого з них мені не бракує так гостро, як тебе.

Був колись період у нашому житті, коли ми страшенно захоплювалися піснею Led Zeppelin “All My Love”. З нашим володінням англійською ми не розуміли, про що в ній ідеться, просто та мелодія найбільше відповідала тодішньому світосприйманню. Вона потрапляла в такт із життєвим часом, вона добре резонувала з нашими вулицями, уявними та реальними мандрами в далекі гори і країни; “вся моя любов”, – розуміли ми – “тобі тепер”.

І цього було достатньо.

Значно пізніше, коли на світі вже з’явився Інтернет, я знайшов текст цієї пісні – і історію її написання. Виявилося, що “All My Love” присвячена пам’яті сина Роберта Планта, соліста Led Zeppelin. Я не знаю, що відчував Плант, співаючи ту пісню. В мене ніколи не було сина. Але в мене був ти. Батько – це більше, ніж син, я так думаю. Синів можна народити нових. А от коли помирає батько, його вже нема звідки взяти. Це щось таке єдине в житті, як твоє власне народження або смерть.

Тому я так довго нічого не міг написати про це. Я взагалі не міг писати після твоєї смерті. Після тих записів у щоденнику, зроблених в останні дні твого життя. Коли у твоїй кімнаті вже стояли капці, приготовані, щоб одягнути їх по всьому. Цілковито нові, як грядуща смерть. А ти в цей час лежав у лікарняній палаті – і нічого про них не знав.

2

Книга – це те, заради чого хочеться прокидатися щоранку, єдине джерело мотивації. Коли вже не лишилося жодних інших бажань, коли всі загальнодоступні, не раз випробувані втіхи здаються надто амбівалентними або дешевими, тоді книга, яка пишеться, дає сили бути справжньо, бути собою. Не пригадую, хто сказав: доки ти пишеш книгу, з тобою не станеться нічого лихого. Думаю, однією з головніших причин твоєї затяжної хвороби, що врешті закінчилася смертю, було якраз те, що ти більше не міг писати. Це вміння твоє відмирало поволі, ти ще хапався за самописку, клав перед собою чистий аркуш паперу – але, навіть просидівши за письмовим столом годину або й дві, вставав знесиленим, а аркуш залишався порожнім. Або, що значно страшніше, на ньому тулилися незграбні старечі каракулі, анітрохи не схожі на той дивовижно гарний почерк, що був у тебе протягом усього попереднього життя, почерк, яким ти писав свої повісті і листи мені до війська; один погляд на ті красиві, стрункі літери, підносив дух. Ще не читаючи листа, я просто милувався твоїм летючим письмом, стрімким, як потік, схожим на тебе, схожим на течію повноводого Сейму, яка підхоплює, несе, граючись, бореться з тобою, як ото ангел боровся з Яковом…

Коли тебе не стало, я теж перестав писати. Спочатку я цього й не помітив, настільки був прибитий горем. Потім, коли трохи розвиднілося, років через три, я не міг повірити в те, що більше не можу писати. На відміну від тебе, в мене нічого не боліло, часто з’являлися якісь гарні, цікаві ідеї, я багато читав – і це надихало. Однак, варто було сісти до письмового столу, як я – спершу недовірливо, потім майже жахаючись – переконувався, що не можу видушити з себе жодного слова. Я був як ти. Це був твій посмертний дар.

Є така фреска в Кампосанто: гурт молодих людей верхи на конях повертається з полювання. Аж тут тут перед їхніми очима з’являється розрита могила з трьома мерцями у трунах. Вони вже розкладаються, від них тхне. Вершники – хто з огидою, хто замислено – дивляться на моторош тліну, дехто затуляє носа, щоб не чути смороду. Позаду могили стоїть старий чернець, тримаючи сувій, на якому написано послання мертвих живим: «Ми були, як ви; ви будете, як ми».

 

Свіжі вересневі ранки, сірий том «Holzwege» на столі, лісові стежки, притрушені золотою хвоєю, таємничі води Орлового озера, рядки улюблених поетів, які самі спливають у пам’яті, розписи на стінах і слова складених у юності пісень – весь цей роками назбируваний скарб плавно й невідворотно опускається на дно фатального океану. Суха соломинка самописки, за яку безпорадно чіпляються пальці.

4

Безперечно, є різноманітні форми письменницьких блокувань, і можна знайти не одну статтю, та навіть книгу, де ці блокування і способи їхнього подолання детально розглядаються. Історія літератури постачає нас цілим рядом по-своєму печальних розповідей про Гамлетів письма, яких покидає дар слова. Як покинув він Колріджа і Вордсворта, Мелвіла і Фітцджеральда. Або ж вони самі його покинули – як Артюр Рембо, скажімо, чи Селінджер. В одних були метафізичні проблеми, в інших проблеми з алкоголем. Але йдеться не про покинутість – у цьому світі кожен по-своєму покинутий тими чи тими богами – а про повертання.

Про нерухомість вечірнього світла, на початку якого проступає твоя постать. Наче сосна, каліграфічний розчерк крислатого ієрогліфа, за вказівкою якого діється вистава хмар. Не відкидаючи тіні, твоя постать точить мовчання, як сосни точать живицю. Крізь неї просвічує багряно-золота заграва Заходу. Саме туди, до високого, як осінній грім, Окциденту відпливають душі померлих у своїх вутлих човнах. Я знаю, що підбігти і обняти тебе неможливо. Так Еней тричі намагався обняти свого батька у царстві померлих – і руки його тричі промахувалися, бо як можна обняти голографічне зображення? Тому я сиджу й не ворушуся, з тоскною любов’ю вдивляючись у такі ж знайомі, як власні, риси обличчя. Крізь тебе видно широкі сеймові луги, летюче гроно птахів, закрут ріки; ми не раз блукали з тобою цими місцями, розмовляючи про письмо і письменників. Пишучи, ти засинаєш. Ти опиняєшся у зовсім іншому світі, де все можливо, де нема межі між суб’єктом і об’єктом, та й самих цих уявлень про «суб’єкта» та «об’єкта» не існує. Снуєш свою оповідь, і вона тут-таки, на твоїх очах, стається – і ти є її учасником. Можна говорити з померлими, можна дихати під водою мови, можна ходити по ній. Може, найкращим письменником був Ісус Христос, який не написав жодного слова. Але він писав чудесами, зціленнями і воскрешеннями, пророцтвами, які збулися, бо збувається сказане, а не написане, бо спочатку було Слово, а вже потім – Святе і всяке інше письмо. Він снив наяву, залучаючи до свого сну всіх присутніх, рибалок і митарів, Понтія Пилата і небесного Отця. Він усіх їх виснував, як персонажів сну, і сам став одним з них, і той сон є реальністю донині. Ось яким насправді має бути письмо. Тому кожен, найменший навіть письменник намагається відтворити це творче діяння. А в тих, хто не може більше писати-снити, розпочинається безсоння. Вони палають, не згораючи, у пекельному вогні притомної свідомості, констатуючи, але не створюючи того, що є. Мертві точать мовчання, живі – слова. Тому ті, кому більше не точиться мова, нагадують живих померлих і, вбачаючи цю подібність, невимовно страждають. Слово «невимовно» в даному контексті найточніше.

– От і напиши про це, – раптом прочитується ієрогліф постаті; і гарячі потоки прозорих слів пливуть мені з очей, застилаючи сині літери на моніторі, повертаючи пам’ять, топлячи багатолітній лід німоти.

Хатина Гайдеґґера


diehutte_thumb

Так якось дивно думати, що зараз, ось цієї миті, коли за вікном струмують потоки розкішного снігопаду, десь там, у горах Шварцвальду, в зимових сутінках, стоїть самотня хатина, die Hütte Гайдеґґера – одночасна зі мною, з моїм тутешнім перебуванням зими вдома.

Якщо добре прислухатись, можна почути шерхіт снігу в темно-зелених лапах старих ялин, що стоять позаду die Hütte.

Побудована в 1922 році, вона протягом усього життя філософа була надійним прихистком від усіляких – природних, політичних, життєвих – бур і катаклізмів. Саме тут писалися сторінки “Буття і часу”. Саме тут наполегливо пророблялися думки й питання, варті обдумування й зосередженої серйозності так, як, може, жодні інші думки та питання людського існування.

     “Коли глибокої зимової ночі довкола хатини лютує хуртовина з ненастанними поривами вітру і все засипано й заметено – ось тоді настає вищий час філософії. Тоді її питання повинні ставитись просто і істотно. Кожна думка – опрацьовуватись чітко й строго. Праця над мовною чеканкою схожа на протистояння ялин бурі”, – говорив Гайдеґґер в радіовиступі 30-х років.

Така проста хатина, анітрохи не схожа на кічуваті архітектурні химери нинішніх і тутешніх скоробагатьків, які, власне, ніколи не є нашими сучасниками і співучасниками, ані, тим більше, співвітчизниками. Вони вічно спізнюються, надто ефемерні й тимчасові, незважаючи на всі їхні дуті статки й писки. Спізнюються бути. Не встигають бути. У них вічні проблеми з часом – а отже, з буттям.

6х7 квадратних метрів. Акуратно складені під стіною рубанці – щоб можна було протопити, заварити чаю, загріти душу. Мені здається, там нема електрики. Може, гасова лампа? Сидіти в сутінках року, дивитись, як повільно падає сніг, слухати, як затято мовчать ялини, що пам’ятають  німецького філософа, який сам носив воду ось від цієї колонки і сам розпалював у грубі.

Die Hütte, сама у горах Шварцвальду, істотність і самість, одночасна зі мною.

Про Гайдеґера, стародавніх греків і китайців, і сучасних японців


thinking and thoughtlessness

Питання зв’язків між Гайдеґером і стародавніми греками, а також всякими різними азіатами регулярно випливає в моїх розмовах з різними людьми, в тому числі і тут десь в цьому блозі спливало вже, переважно в розмовах з Костем. Ну то ось моя недо-експертна опінія про такі зв’язки. Недо-експертна, бо я цих питань спеціально не відслідковувала, тим більше в повному обсязі, крім, частково, Гайдеґера про Анаксімандра.

Гайдеґер прославився своїм питанням буття і значення буття. Десь мабуть від середини життя і до кінця, він виразно сприймає це питання не як абсолютне, а як епохальне. Епоха визначається тим, яким чином буття себе проявляє чи приховує, в яких формах і констеляціях. Гайдеґер бачить що епоха теперішня довершується, і водночас вироджується, відповідно є сенс якось спробувати вслухатися чи принаймні якось готуватися до епохальних змін, щоб коли вони настануть, не прогавити їх, а почути і відповісти (це складна тема, має до діла з богами і смертними, і їх…

View original post 962 more words

Heidegger in interview on philosophy, technology and religion


thinking and thoughtlessness

Actually, this is somewhat relevant to the resent conversation here about Merleu-Ponty’s phenomenology, though Heidegger in speaking is even more cryptic than he is in writing, and yet I am always astounded, how clear and easy to understand is his German when he speaks. I’ve heard an anecdote somewhere long time ago, that said that all those people came to Heidegger’s lectures (which were, or course, mostly public – at least those given at the university are completely open to the public in Germany even today – you do not have to be a student to attend a lecture course), so they came with all those tricky questions they were going to ask him, but when the lecture was over, everything seemed so clear at the time, that all the questions disappeared into thin air, alas, not for long :). Don’t know if there is any truth to that story…

View original post 41 more words

Die Hütte: одночасність


die-hutte

     Так якось дивно думати, що зараз, ось цієї миті, коли за вікном струмують потоки розкішного снігопаду, десь там, у горах Шварцвальду, в зимових сутінках, стоїть самотня хатина, die Hütte Гайдеґґера – одночасна зі мною, з моїм тутешнім перебуванням зими вдома.

     Якщо добре прислухатись, можна почути шерхіт снігу в темно-зелених лапах старих ялин, що стоять позаду die Hütte.

     Побудована в 1922 році, вона протягом усього життя філософа була надійним прихистком від усіляких – природних, політичних, життєвих – бур і катаклізмів. Саме тут писалися сторінки “Буття і часу”. Саме тут наполегливо пророблялися думки й питання, варті обдумування й зосередженої серйозності так, як, може, жодні інші думки та питання людського існування.

     “Коли глибокої зимової ночі довкола хатини лютує хуртовина з ненастанними поривами вітру і все засипано й заметено – ось тоді настає вищий час філософії. Тоді її питання повинні ставитись просто і істотно. Кожна думка – опрацьовуватись чітко й строго. Праця над мовною чеканкою схожа на протистояння ялин бурі”, – говорив Гайдеґґер в радіовиступі 30-х років.

     Така проста хатина, анітрохи не схожа на кічуваті архітектурні химери нинішніх і тутешніх скоробагатьків, які, власне, ніколи не є нашими сучасниками і співучасниками, ані, тим більше, співвітчизниками. Вони вічно спізнюються, надто ефемерні й тимчасові, незважаючи на всі їхні дуті статки й писки. Спізнюються бути. Не встигають бути. У них вічні проблеми з часом – а отже, з буттям.

     6х7 квадратних метрів. Акуратно складені під стіною рубанці – щоб можна було протопити, заварити чаю, загріти душу. Мені здається, там нема електрики. Може, гасова лампа? Сидіти в сутінках року, дивитись, як повільно падає сніг, слухати, як затято мовчать ялини, що пам’ятають  німецького філософа, який сам носив воду ось від цієї колонки і сам розпалював у грубі.

     Die Hütte, сама у горах Шварцвальду, істотність і самість, одночасна зі мною.