Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.

Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.

Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.

Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.

Читати повністю

Коли ми з дружиною часом заходимо до редакції «Критики», я завжди зупиняюся на другому поверсі, де стоїть вазон – ні, на жаль, не з араукарією, з фікусом радше – і пригадую фрагмент зі «Степового вовка» мого улюбленого Гессе. Звичайно, цей роман я перечитував менше, ніж «Гру в бісер», разів зо п’ять, мабуть, бачу тепер купу недоліків у ньому, втім, як і купу чеснот, яких не зауважував раніше, скажімо, у 14 років, коли прочитав цей роман уперше. Він був опублікований у 1977 році, рівно 40 років тому, у передмові було сказано, що твором захоплювалися американські гіпі – і це була найкраща з можливих на той час реклам. Через 40 років роман сам став для мене такою собі араукарією, біля якої можна присісти і полегшено перевести дух…

“- Гляньте на ту площадку з араукарією, що так чудесно пахне, – сказав Галлер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися біля неї. У вашої тітки також гарно пахне, теж усюди лад і велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарією, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що він просто світиться. Я завжди, коли проходжу повз цей куточок, вдихаю на повні груди його запах. А ви хіба ні? Цей аромат натертої підлоги, що ледь відгонить скипидаром, разом з ароматом червоного дерева, вимитого листя вазонів і всього іншого утворює новий запах, екстракт міщанської чистоти, дбайливості й акуратності, почуття обов’язку й сумлінності навіть у дрібницях. Я не знаю, хто тут мешкає, але мені за цими заскленими дверима ввижається райська оселя чистоти, міщанської охайності, ладу і зворушливої, покірної відданості повсякденним звичкам та обов’язкам.
Оскільки я мовчав, він повів далі:
– Тільки, прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мій, я навіть не подумав би сміятися з цього міщанського ладу. Щоправда, сам я живу в іншому світі, ніж цей, і, мабуть, у такому помешканні з араукаріями не зміг би витримати жодного дня. Та хоч я й жалюгідний, невиправний степовий вовк, а все ж таки я син своєї матері, а моя мати була міщанкою, плекала вазони, прибирала кімнати й сходи, витирала меблі, витрушувала завіси й намагалася привнести в своє житло і в своє життя якнайбільше охайності, чистоти й ладу. Про все це нагадує мені запах скипидару та араукарії, тому я час від часу сідаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острівцем ладу й радію, що він ще й досі існує”.

                                        Герман Гессе

Це коротенька, але дуже прихильна рецензія Германа Гессе на одну з книжок Ернста Юнґера (“Біля стіни часу”). Українського перекладу, на жаль, не знайшов – як не знайшов у мережі і єдиного твору Юнґера, перекладеного українською, “На Мармурових скелях”. А якраз цей роман – і саме в чудовому перекладі Євгена Поповича –  сьогодні багатьом варто було би прочитати або перечитати наново.

Герман Гессе
ЭРНСТ ЮНГЕР. «У СТЕНЫ ВРЕМЕНИ»
Книга, которая в последнее время занимала меня более всего, — это «У стены времени» Э. Юнгера. Сразу же скажем: чрезвычайно умная и добрая книга, и я читал ее с тем удовольствием, с каким видишь, что твои собственные чувства и мысли разделяет человек более компетентный, чем ты сам. Это, впрочем, не означает, что главные, важнейшие идеи Юнгера и мне приходили в голову.
Эта книга — исследование о недовольстве современного человека, в первую очередь, человека Запада. Прежде чем двинуться дальше, необходимо пояснить, в какой мере я разделял мысли Юнгера о современном человечестве еще до того, как познакомился с его книгой. Юнгер, как и я, полагает, что нынешнее состояние мира объяснимо лишь началом гибели той эпохи, которая в античности именовалась железным веком, — и здесь античная мифология почти конгениальна мифологии древних индийцев. Наш мир — поздняя осень эона, гибнущий, рассыпающийся мир, для многих ставший адом, не устраивающий почти никого, мир, в котором возрастают и множатся опасности. Не имеет значения, пройдут до окончательной его гибели столетия, десятки лет или только годы, будет эта катастрофа самоубийством человечества — атомной войной, или крушением всей морали и политики, или человечество погубят машины, им же самим созданные, — в любом случае мы приближаемся к тому часу, когда, согласно индийскому мифу, Шива пустится в пляс на развалинах мира, дабы расчистить место для нового творения. Мировая история, то есть история нашей эпохи, предстает как гипертрофия государственности, истребление бесчисленных видов животных и растений, как оскудение красоты и благородства во внешнем облике городов и целых областей, как дым и чад фабрик, гниение водоемов, и не меньше — как гниение и увядание языков, ценностей, слов, философских систем, религиозных верований. И то, что этому неуклонно ускоряющемуся распаду можно противопоставить блистательное развитие технической мысли и ее достижений, то, что, запустив центрифугу нашего машинного бытия, мы можем улететь прямиком в космос, по-видимому, служит утешением, в основном, массам, а не мыслящим людям.
Вот так я, а равно и тысячи других людей, ощущали и понимали, каков климат нашей эпохи, теперь же мы видим, что Эрнст Юнгер разделяет наше недовольство и так же, как мы, старается уяснить себе его причины. Человек большого ума и большого такта, к тому же вооруженный многосторонним естественнонаучным знанием, он наблюдает и систематизирует симптомы, и дает их интерпретацию. Но если все мы, остальные, — и те, кто верует в Шиву, и современные западные художники и писатели, включая такие умы, как Ницше и Шпенглер, изучали мир в историческом аспекте и только с позиций антропоцентризма, то Юнгер рассматривает мир уже не исторически, вернее, не с точки зрения истории человечества, а с точки зрения истории Земли. Все дурные и добрые дела, совершаемые сегодня человечеством, он рассматривает не только как дела, творящиеся по воле людей, зависящие от их воли, но и как деяния, осуществляемые по велению духа Земли и даже космоса. Юнгер убежден, что мы подошли к «выходу из истории».
Богатый материал геологии, палеонтологии, зоологии и других естественных наук, собранный Юнгером, был мне интересен, но не подлежал проверке. Однако я мог проверить сведения об истории и современной жизни духа, которыми Юнгер обогащает и подкрепляет свои положения, и оказалось, что он и в этой области не только обладает значительными познаниями, но, кроме того, отличается замечательной тонкостью понимания и безошибочным чутьем, когда речь идет о характере и качестве многих явлений. Наверное, иных читателей удивит то, что отправной точкой изложения Юнгеру служит такой симптом нашей эпохи, как помещение в газетах предсказаний астрологов, и затем, по ходу дела он не раз возвращается к этому явлению. Я счел бы более серьезными другие симптомы. Однако в пользу Юнгера говорит то, что, не афишируя свою веру в астрологию, он умело пользуется прекрасным языком символов, выработанным этим почтенным искусством. В самом деле, ничем не примечательная дата, точка на бесконечной линии, приобретает новый, важный смысл, если она истолкована астрологом: оказывается, это мгновение, сопряженное с образами и смыслами, которые восходят к планетной системе и кругу Зодиака. Такова и цель всей книги, вместо абстрактных, сугубо интеллектуальных методов мышления и восприятия читателю предлагается «синоптический» подход, благодаря чему мы можем убедиться в космической детерминированности нашего бытия, наших поступков и страстей. Отсюда и весьма изящные наблюдения относительно взаимодействия свободной воли и предопределения, и прекрасные мысли о свободе человека. А заканчивается книга разделом, который отчасти можно считать прощанием с нашей «исторической» эпохой и со всей «историей» и в то же время зорким предвидением грядущего, свободным от любого нигилизма. Превосходные заключительные главы я не решился бы назвать оптимистическими, и все-таки они служат утверждению будущего и исполнены веры в него; нравственная позиция автора в этих главах, несомненно, есть наследие гуманизма и гуманности.
В какой мере фантастические прогнозы Юнгера будут «верны», что с той или иной точки зрения можно привести в качестве убедительного возражения против них, — мне не интересно. Спорить об этом значит заниматься беллетристикой и болтовней. Мне вполне достаточно того, что, читая Юнгера, я был участником его наблюдений и плодотворно провел свои дни. Эта прекрасная книга многому меня научила и к тому же заполнила мои пробелы в области естествознания и техники, где я отстал. В смысле гуманизма и морали она не изменила меня, но благотворно укрепила мои взгляды.
1960