В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі
Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора Морозова – безсмертну “Панну Інну” на слова Павла Тичини, “Не від того я помру…” на слова Ярослава Довгана, народну “Дубе, дубе зелений…”. Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав радянської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар» стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, радянська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати “Слово про Альказар” на могилі поета?

Читати повністю