Злодіїв не любить ніхто. Вони без найменших докорів сумління посягають на чуже майно, цуплять гроші з кишень, витягають смартфони, крадуть наші творчі ідеї або й готові реалізації у вигляді текстів та пісень

Злодії завдають нам матеріальної і психологічної шкоди. Адже після кожної крадіжки спустошеними виявляються не лише наші кишені, а й душі. Ми втрачаємо довіру до людей, відтепер насторожено супроводжуючи поглядом рухи рук кожного підозрілого пасажира в метро, кожної надміру близької жіночки в базарній черзі за маслом.

Однак є винятки і серед злодіїв. Вони крадуть, але якось не до кінця, дещо залишаючи своїм жертвам, ділячись, так би мовити, краденим з окраденими. Може, ще й тому замість однозначного осуду й неприйняття крадіїв існує чимало дотепних оповідей та анекдотів про них. Не такий страшний злодій, як його малюють, якщо його малюють з гумором. Досить згадати “Одеські оповідання” Ісаака Бабеля. Не знаю, як тепер, а в радянські часи це була навдивовижу популярна книжка, настільки, що я не міг роздобути її мовою оригіналу, тож доводилося читати в польському – не найгіршому – перекладі. Або – от же ж несподіванка! – про злодіїв розповідають деякі дзенські притчі і навіть вірші славетних японських поетів, як-от це хайку Мацуо Басьо:

           Пам’ятаю, якось і до мене
           вночі забрався злодій…
           Кінчається рік.

Не всі зі згаданих розповідей картають за порушення чітко сформульованої сьомої заповіді «не кради»; у деяких з них можна помітити сердечне співчуття жертв крадіям. У відомій притчі про Рьокана розповідається про злодія, що заліз до скромної хатинки дзенського майстра, однак не виявив у ній нічого вартого уваги. Саме цієї миті Рьокан повернувся додому і, заставши злодія, сказав:

– Очевидно, ти пройшов довгий шлях, щоб зустрітися зі мною.  Я не можу відпустити тебе з порожніми руками. Візьми, будь ласка, в подарунок мій одяг.

Ошелешений злодій вклонився, взяв одяг і зник.

Рьокан сидів голий, як мати народила, і милувався місяцем.

– Ех, бідолаха, – зітхав він, – як би я хотів подарувати йому цього прекрасного місяця…

Одного разу в житті зі мною також трапилася неоднозначна історія, пов’язана зі злодіями. Її особливо люблять слухати мої друзі-письменники, бо кому ж, як не їм, знати ціну кожного написаного слова, муки, що не раз супроводжують процес творчості, інші поважні, однак невидимі для непосвячених, обставини письменницької праці. Отже, в далекій буйній молодості, під час світоглядної суперечки з батьками, я зібрав до валізи усі свої прозові й поетичні рукописи, поклав на них зверху кілька сорочок та штанів, і, як воно й водиться за таких драматичних обставин, вирушив світ за очі. В електричці, що їхала на край світу, я познайомився з двома приязними хлопцями.

Читати повністю

У мого давнього приятеля Івана Малковича, який цими днями святкує своє перше 60-ліття, чимало творчих іпостасей і амплуа.

Чи не найбільше він відомий широкому загалу як успішний книговидавець блискуче оформленої дитячої літератури, як засновник чудової серії «Українська поетична антологія», публікатор багатьох відомих і призабутих прозаїків XX століття й урешті як першодрукар легендарного «Гаррі Поттера», конгеніально перекладеного Віктором Морозовим.

Для значно вужчого кола професійних естетів Іван Малкович — тонкий лірик із бездоганним смаком і глибокими філософськими рефлексіями. Цінуючи та шануючи книговидавничу, популяризаторську, педагогічну, ба навіть скрипальську ідентичності Малковича, я все-таки теж належу до тих, для кого він передусім поет, один з найкращих у сучасній українській літературі.

Важко вказати на якусь типологічно споріднену постать, бо, перебравши, мов кульки поетичної вервиці, імена Рільке, Целана, Антонича, Тараса Мельничука, ми розуміємо, що Малкович надто інакший, надто унікальний, надто подібний на себе, щоб бути подібним ще й на когось іншого.

Звичайно, в його віршах, як і у творах кожного поета, можна знайти чимало відлунь та алюзій зі сторонніх поетичних джерел, як-от ця, скажімо, відверта апеляція до стилістичної фігури Антонича: «мов равликів сто в палахкучих хатках» або впізнавані рільківські нотки в «Пташиній елегії» чи «Намарних людях». Однак загальний художнього обрис його поетичного тексту надто сингулярний, надто, сказати б, ідіоматичний, непіддаваний перекладу на інші стилістичні й дискурсивні практики.

Постать поета — як неперекладна й неусувна постать верби над рікою, без якої неможливо уявити цілісного краєвиду. Вона схожа на багатошаровий і багатосмисловий, проте один-єдиний ієрогліф, що означає притаманні йому єдиному змісти. І це насамперед далека країна дитинства, ностальгійно щемка Гуцульщина серця, з якої та з якою прийшов до нас Малкович у ранніх 1980-х, довірливо відкриваючи діамантові поклади слова й неповторного світобачення. Йому щасливо вдалося уникнути етнографічної вузькості локальної говірки та колориту, що неминуче звужувало б рецептивну аудиторію поета.

Читати повністю

Насправді війна починається тоді, коли вона закінчується

Мама ніколи не бачила свого батька. Його забрали до армії у 1941 році, майже одразу він потрапив до фашистського полону. Вагітна моєю майбутньою мамою бабуся ходила пішки за 60 кілометрів сюди, до Києва, провідувала свого чоловіка у Дарницькому концтаборі. Дід Володимир був добрим теслею, фашисти послали його на будівництво моста через Дніпро. Що сталося потім – не знає ніхто. Або ж він загинув під час робіт, або ж намагався втекти і його застрелили, або ж після закінчення будівництва мосту розстріляли у Бабиному Яру, разом з іншими військовополоненими. Вже після війни бабусі прийшов лист, що її чоловік вважається пропалим безвісти.

– Він був високий і гарний. Він так танцював, що всі дівчата в Соболівці мріяли – от якби мене запросив цього вечора! Якби він хоч раз у житті мені приснився, щоб я побачила, які в нього очі, як він посміхається, як ріже хліб до святкового столу. Якби мені хоч раз уві сні почути його голос, – мама дивиться на довоєнну фотографію своїх батьків. Але фотографії вічно німують. І замість батькового голосу маму все життя супроводжує тихий і щемкий жаль за незвіданим раєм, у якому можна мати живого Отця.

Читати повністю

Замість слухати обома вухами й усім собою, сучасні люди слухають вухом одним (насамперед спілкуючись телефоном) або, як слушно описує цей феномен відомий фразеологізм, слухають у пів вуха. У пів вуха слухають, як меле телевізор у сусідній кімнаті, у пів вуха — фонову музику, що сьогодні наявна в публічному просторі майже сюди: від міських маршруток до «Пузатої хати» й далі. Ти починаєш розповідати людині про істотні для вас обох речі, оповідь потребує часу, бо ти в процесі добираєш найвідповідніші слова, які належно передають важливий зміст, а людина нетерпеливиться, нудьгує, перебиває тебе на пів слові, часто сама закінчує твою думку — і зовсім не так, як тобі хотілося б. Пригадую, як наприкінці 90-х, коли я захопився трансцендентальним ідеалізмом Канта і, не минаючи ніже тії титли, від палітурки й до палітурки перечитав його восьмитомне зібрання творів, до мене в гості приїхав приятель, загалом зовсім не байдужий до філософії. «Ну, давай у двох словах, що там з тим Кантом», — сказав він, красномовно позираючи на годинник. «Речі в собі непізнавані», — тільки й спромігся видихнути я. На цьому вся розмова про Канта й закінчилася. Очевидно, саме тому спогад про неї та жаль щодо нереалізованої глибокої бесіди й людського невміння слухати не закінчується й сьогодні, через багато років.

Читати повністю