https://espreso.tv/khto-bachiv-pudelya-zhulku

Даша, Жулька, Пушинка, веселі та грайливі, або замислені й серйозні, песики та коти дивляться на нас із німим питанням в очах. Люди для домашніх тварин все одно, що боги; вони справедливі, вони ніколи не заподіють зла. Люди віддадуть останнє, аби тільки нагодувати, вилікувати, врятувати улюбленця. Люди безсмертні і всемогутні. “Де наші господарі, де наші найкращі боги на світі тепер?, – питають їхні розумні, довірливі очі.

Знайома поетеса пише в одній популярній соціальній мережі, що її збриджують теперішні вірші про війну, навіть написані тими поетами, яких вона любить.

За незначними винятками, в кожному вірші вчувається фальш. Авторка радить творцям обрати собі інший жанр психотерапії, бо від їхніх опусів за кілометр тхне кон’юнктурою. Всім болить, усім кортить вивернути назовні біль і полікуватися. Але за цим ексгібіціоністсько-невротичним бажанням, додам від себе, стоїть велетенська байдужість, якщо не зневага до читача, читача вдумливого й перебірливого, вихованого на добірних творах української та світової поезії, змушеного тепер поглинати тонни безформних слововиливів, заснованих на погано усвідомлених і ще гірше сформульованих почуттях, сльозливих сентиментах або, згадуючи Ніцше, озлоблених ресентиментах.

Ясна річ, що перебірливий читач на наших теренах сьогодні трапляється вкрай нечасто. Однак саме він у всі часи й у всіх народів визначав критерії оцінки, міру смаку, прийняття визначних творів, а також неприйняття творів пересічних і відверто слабких. Саме завдяки такому читачеві, який згодом створив блискучу і часто дошкульну літературну критику, споруджувався храм європейської літератури.

Коментарі читачів до, сказати б, зойку душі нашої поетеси були переважно співчутливими та солідарними, що не так часто трапляється у мережі, де, як з іншого приводу зауважував Сковорода, “всякому голову мучить свій дур”. Один непоганий поет навіть визнав, що поквапився з публікацією і краще б він той сирий і озлоблений вірш тримав у собі або для себе. Інші потверджували, що їх так само верне від надміру графоманських витворів, сповнених фальшивої патетики. Керуючись безсоромно розвиненим нюхом на сприятливу кон’юнктуру, чимало проноз миттю перемкнули свій писучий орган із регістру “вірші для дітей” на регістр безкінечних віршів про війну, муки, страждання, біль, ракети, руйнування, обстріли й далі за списком. Нехай собі пишуть, поблажливо махали рукою ще одні коментатори, це для психотерапії, для зняття стресу, їх усе одно ніхто не читає. А ще інші, навпаки, казали, що їм мало віршів про війну, що вони тільки про війну хочуть чути та читати, і їх збриджує всяка там лірика про любов або квіти, тільки війна, у книгах, кінотеатрах і в піснях, бо це найгірша війна століття, і всі з ПТСР у душі і т. д.

Ну, щодо того, що всі з ПТСР, то я утримався б від таких далекосяжних і всеохопних діагнозів. Особливо ж не хочеться ставити їх тоді, коли бачиш молодих, здорових, підхмелених скоробагатьків та інших слуг народу, які з блаженними посмішками покидають нічні клуби й ресторани; або споглядаючи метких рожевощоких ухилянтів, які жваво торгують, рекламують, возять, косять, кують і мелють. Щодо війни, то кожна війна – найгірша, особливо ж та, в час якої нам самим довелося жити. На жаль, саме війна є перманентним станом, у якому з невеликими перервами перебуває людство. Спитайте про це в ізраїльтян, спитайте у корейців і в’єтнамців, а також у грузинів та ічкерійців… Інша річ, як правдиво писати про війну, писати так, щоб написане не викликало огиди й відторгнення.

Читати повністю

Ми з Іваном Малковичем презентуємо мою нову поетичну книжку “Срібне поле” у київській книгарні “Сенс”.
Мабуть, на жодній із моїх попередніх презентацій не було так багато молоді, як тут. Слухають вони чудово – уважно і вдумливо, гарно реагують на гумор. З такою доброзичливою аудиторією можна спілкуватися, не втомлюючись, годинами.

Тоненька, як свічка, дівчинка підводиться серед слухачів:

– В одному зі своїх текстів ви розповіли, як колись із друзями святкували майбутній день української незалежності. Троє натхненних юнаків серед непроглядного мороку радянської тоталітарної ночі. Що саме було найбільш неприйнятним для вас у тодішньому устрої? Що викликало ваш протест і обурення? Як ви збиралися боротися з потужною репресивною машиною комуністичної влади?

Авжеж, я пам’ятаю цей свій текст, опублікований на шпальтах “Еспресо”. Про те, як ми вірили, що Україні – бути, але років через п’ятдесят, бо надто могутній іще Радянський Союз, бо надто безальтернативна комуністична партія та її всюдисущий КГБ, бо наш тодішній народ надто затурканий і заляканий пропагандою, знекровлений репресіями та Голодомором…

І ніч ту добре пам’ятаю, і непроглядну пітьму за вікнами. Найтяжчим і найбільш неприйнятним, дівчинко, було відчуття пастки, тотальної безвиході, того, що ми не зможемо вирватися з цього капкана до смерті. Що інші, щасливіші люди, наші ровесники, яким поталанило народитися потойбіч залізної завіси зможуть уповні реалізувати свої таланти й обдарування, понаписувавши геніальні вірші й романи, створивши всесвітньо відомі рок-гурти, і пісні, які знатиме та співатиме цілий світ, що вони зможуть стати й бути собою, а ми – ні. Що нам доведеться все життя тягнути на собі невиліковний первородний гріх народження в нелюдській системі, у Матриці, для якої ми від початку були винними в усьому, були злочинцями, гідними кари й нещадної експлуатації, а ще краще – страти.

Читати повністю