Падав білий сніг із синього неба; темніло, і люди поспішали зникнути з холодних блискучих вулиць, і вперше разом з ними поспішав і ти, не прагнучи вже стояти самотньо і просто під небом — не прагнув бути самотнім. А посеред серця, засипаного снігами та листами, борсалася, провалювалася, знову підводилась музика, яку ти назвав так: «Останній мій вечір, коли я сам».
Поезія і містика
Завжди, коли вперше виходжу надвір після тривалої хвороби, згадую ці слова Коліна Вілсона з “Поезії і містики”:
“Є певні переживання, під час яких ми відчуваємо те, що Г. К. Честертон назвав «абсурдною доброю новиною», раптове відчуття, що все добре, і що людська нездатність бачити це є чистою дурістю, свого роду сліпотою до кольору. Найчастіше це трапляється під час сексуального оргазму. Зі мною це часто трапляється тоді, коли я вперше відчуваю запах весни в повітрі. Це може статися, коли ви вирушаєте у відпустку або відпочиваєте в пабі, випиваючи ввечері перший келих. Це часто трапляється з людьми, які одужують після хвороби…”
Поезія сліпучих лютневих снігів, містика неймовірно ніжного блакитного відтінку неба, тепле золото гітари і ці спогади про давні читання та осяяння у білому місті стародавніх князів, яке ми покликані захистити і врятувати від орків.
2.02
Мені вже набридло читати і слухати музику, тож вирішив датися чути своїм читачам. На жаль, це вже друга застуда поспіль протягом цієї зими, сьогодні разом з Богданкою ходили до сімейного лікаря, виписав антибіотики і решту старих знайомих – Німесил, Септефріл, Бронхофіт… Думаю, головними винуватцями повторної (потворної) застуди є надзвичайно тривалі відключення електроенергії, 7-9, а часом і 12 годин. Хата не встигає обігрітися, а мерзляк я, як знають усі мої ближчі друзі, ще той. А може, це ноги, які промокли на шурханці в четвер. Або ж вірус, який катався в нашому улюбленому котобусі до Лісової… Коротше, спершу несамовитий нежить і слабість, тепер ось кашель і біль у грудях. Але я старанно лікуюся, ви не переживайте.
Насправді хворіти зовсім не важко. Я протягом життя простуджувався разів зо двісті, тричі лежав у реанімації, пережив дві тяжкі операції. І нічого, все потім забувається, як поганий сон. Значно тяжче моїй дружині. Побутові і господарські обов’язки, які ми зазвичай ділимо порівну, тепер на її плечах. А ще наш старий вірний пес Принц. У Принца торік у червні віднялися лапи. Добрі люди радили його умертвити, бо надії на зцілення в такому віці немає. Натомість Богданка забрала Принца до хати і доглядає за ним, як за малою дитиною (позаяк пес ходить під себе, то ви легко можете уявити, як виглядає цей догляд). Тим не менш, за півроку пес почав ставати на лапи! І навіть потроху ходити коридором. Якщо доживемо до весни, Принце, будеш розкошувати на подвір’ї, милуючись Богданчиними тюльпанами і трояндами, це живе милування в сто разів краще за будь-яку евтаназію!
Он і Еклезіаст каже: “Хто знаходиться поміж живих, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому”.
Подякувавши Богданці, яка мужньо справляється з численними клопотами, перейдемо до інших подяк. Зазвичай я дякую своїм жертводавцям наприкінці кожного сезону, однак сьогодні хочу порушити традиції. Насамперед тому, що завдяки щедрій і безкорисливій, часто неодноразовій допомозі цих людей я сьогодні маю змогу купити ті ж таки ліки і хліб насущний собі і нашим звірятам. На жаль, я часто навіть не знаю, хто це, на ім’я, от як у випадку з І. Брик, чиї численні фінансові заштрики дуже стали у пригоді. За винятком дорогого мого Віктора Морозова, я взагалі не знаю особисто цих людей, але тим більша вдячність сповнює серце, і їхніх імен я не забуду вже до смерті, навіть якщо нам не поталанить зустрітися наживо.
Безмежно вдячний за регулярну допомогу вам, дорогі мої
– Сергій Шельпук
– Дмитро Безвербний
– В’ячеслав Федченков
– І. Брик
– Віктор Морозов
– Людмила Шевченко
А також:
– Ярослав Мизак
– Ольга Філіпська (вкупі з теплими словами про оповідання “Той, хто несе Христа” і пісню “Вона”)
– Елеонора Сафарова (зі зворушливим коментарем:
“За оповідання “Той, що несе Христа” яке змусило мене плакати, але зробила мій день кращим”).
Хай вам ці гроші і приязнь повернуться сторицею.
Я люблю веселий ранок
…і люблю цей вірш Якова Щоголева, люблю ще з дитинства, пам’ятаючи як самозабутньо розповідав-виспівував його батько.
Накликання майбутнього
Набирав «Вечірній мед» для книги, дійшов до слів, де вулицю Личаківську названо Личаківською, і згадав, що тоді, коли вони писалися, властиво, у 1989 році, та вулиця мала ім’я Леніна. А я жив поруч, на Сковороди. У ті роки навіть багато хто зі львів’ян не знав справжньої назви вулиці. Леніна — то й Леніна… Написати тоді цю — істинну — назву означало не тільки поновити розірваний зв’язок із традицією; це означало значно більше, це було накликанням майбутнього. На мою думку, саме в цьому й полягає суть кожного непідробного модернізму. Навіть тоді, коли вже все здається безповоротно втраченим, для нас іще залишається безсоння, під час якого можна шепотіти заборонені слова та викреслені з колективного свідомого назви. Хтозна, може, якраз цей шепіт, це безсоння… я згадую, що тепер вулиця Личаківська називається вулицею Личаківською — і мені стає добре.
(“Фрагменти знищених і вцілілих блоґів”)
Костянтин Москалець 