Найгірше  те, що нема інтернету. У наш час без інтернету багато не напрацюєш, тож від самого ранку  доводиться сумлінно бити байдики. Як і в перші дні війни виручає співпраця операторів – мій Vodafone лежить, Київстар теж, але lifecell працює за трьох і я принаймні можу зателефонувати до Києва, сказати дружині, що живий-здоровий та збираюся слухати Моцарта.

Так, найкраще на сьогодні те, що є павербанк і я можу зарядити ліхтарик та смартфон, а отже день не пропаде остаточно (електрики після удару російських орків нема від ранку, вода з’являється на кілька годин).

Ангели люблять слухати Моцарта, Бог – Баха. Кілька попередніх років я теж був як Бог, аж доки не дослухав усі 172 диски Баха, тому тепер доводиться долучитися до приязного товариства ангелів і разом з ними слухати Complete Mozart Edition (наразі Volume 5/Disk 5 of 9 – концерти для флейти з арфою і оркестром).

Цілий день не чути сирен (хоча повітряні тривоги в нас є, каже дружина, подивившись у телеграм-канал, і зараз також триває одна з них) – сирени й собі працюють від електрики, отже, сьогодні відпочивають, святкуючи, так би мовити, мимовільний шабат.

Ангели кажуть, що вони не бояться темряви, бо в темряві найкраще слухати адажіо. Якщо зараз над моїм темним містом летять дрони орди (а вони летять) я їх не чую, бо в навушниках Flute Concerto in G Major, K313-285c – II. Adagio non troppo.

Ангели кажуть, що життєрадісному Моцарту не бракує трагічної мудрості, притаманної музиці Баха, не бракує відваги дивитися в лице життю і смерті. Найкраще про це свідчить його Реквієм.

Але до Реквієма ще далеко. Він в іншому томі, на іншому диску, в іншому дні. А поки що хай буде свято мимовільного шабату, до якого так пасують триденний місяць-молодик над сусіднім будинком, рідні сузір’я весняного неба батьківщини,  і перші набубнявілі бруньки на спокійному Братові Бузку, які я вперше побачив уранці – і посміхнувся до них, забувши про відсутність електрики, інтернету, води, довгожданого миру, чого там іще…

Адже,  якщо ви читаєте ці слова, це означає, що світло на Чернігівщині рано чи пізно все одно з’явилося всупереч усім на світі хижим потворам мороку, завдяки нашим мужнім хлопцям та дівчатам запрацював інтернет, потекла вода і написаний при ліхтарику допис полетів у супроводі улюбленої музики ангелів до мого блоґу.

Одна цікава для мене авторка з Англії пише на своєму блозі про розширення конфлікту на Близькому Сході, який охоплює дедалі більшу частину земної кулі. Роки двох попередніх світових воєн були часом, коли звичайним людям доводилося приймати повсякденні рішення про те, як жити далі – з оглядом чи без огляду – на спустошення, кровопролиття, страх, хаос і невпевненість у завтрашньому дні. Авторка пропонує своїм читачам уявити себе напередодні Першої світової війни, а також змоделювати власну поведінку в осерді воєнних конфліктів, коли все довкола вибухає, валиться, гине. Що ви робитимете тоді?

Що маю дія́ти?

Незважаючи на тривалі лихоліття світових воєн, люди тих часів усе ж продовжували закохуватися, одружуватися, народжувати і виховувати дітей, навіть сміятися і сваритися з сусідами за межу або за місце на цвинтарі. Люди вибирали жити, а не западати в ступор безпорадності. Незалежно від того, переросте ця війна в Третю світову чи ні, добре було б не нехтувати тими повсякденними битвами, які щодня чекають на нас. Ремонтувати дах, рубати дрова, носити воду, варити їсти, мити посуд після обіду. Ці рішення, прийняті вдома, в сім’ї, також вимагають неабиякої особистої мужності. Саме вони, втілені в діяння, будують майбутні покоління і створюють ту цивілізацію, яку люди готові захищати.

Я читаю ці роздуми і згадую свою колонку, написану в перші місяці повномасштабної війни:

“Ми за жодних обставин не повинні погоджуватись на відведену нам війною роль об’єктів. Обов’язок бути суверенними суб’єктами, що мають розумну вільну волю і керуються виключно нею, у часи війни стає ще жорсткішим та вимогливішим, ніж зазвичай. Кожен знаходить власний шлях до утвердження моральної автономії. Так, скажімо, моя дружина, як і мільйони інших українських жінок, пече зараз паски, готуючись до Великодня. Це перший Великдень у нашому житті, коли щодня летять ракети, коли ворожа артилерія сіє смерть і руйнування; але ми будемо його святкувати, обов’язково, бо це наше свято, невідоме бойовим роботам та іншим залізякам, свято воскреслого Бога, що несе незнищенну надію і мертвим, і живим, і ненарожденним.

А сусіди привезли трактор гною, розкидають по городу, вдобрюючи землю, збираючись посадити картоплю. Думаю, Кант, із його пафосом автономії на противагу гетерономії, пишався би ними, як явленому втіленню непідвладності чужим гадкам та брехливим ідеологіям. Моя старенька мама, як і кожної весни, садить петунії, дістає з льоху цибулинки гладіолусів; дивлячись на виплекані її працьовитими руками крокуси і гіацинти, я добре розумію, що таке мужність і обов’язок бути. Мужність – це садити квіти в той час, коли над головою летять російські ракети. Ці квіти беззахисні перед вогнем і залізом, як і всі ми, але вони стоять, гордо піднявши красиві чаші, ваблячи перших бджіл і джмелів, і їх – не зітнути у цьому пориві до буття. «Скільки різних трав! І в кожної – свої квіти. Оце і є подвиг», – писав мій улюблений Мацуо Басьо. Цього подвигу і цієї життєвої настанови ніколи не збагнути російським окупантам, які домагаються, щоб усі говорили однією мовою і були на одне лице”.

Що змінилося звідтоді? Майже нічого. Сьогодні під час ранкової атаки на Київ на Майдані Незалежності впав і догорів підбитий російський дрон. Я в цей час розвішував надворі прання, а за лісом торохтіли кулеметні черги. Дружина потім прокинулася і сказала, що їй снилося, ніби розвантажують цілу машину картоплі – і картопля з гуркотом сиплеться на землю. Тобто звуки смерті вона вві сні сприйняла за цілком мирне розвантажування картоплі! Зараз, коли я пишу ці слова, знову розпочалася повітряна тривога, електрика зникла. Але якщо тоді, в перші місяці війни, від замогильного виття сирен і недалеких вибухів хололо в животі й ціпеніли плечі, то тепер вони викликають тільки нудьгу і втомлене знеохочення. Ну, от, мовляв, знову…

А коли це повторюється роками, тоді повторення починає нагадувати просвітлення. Пам’ятаєте дзен-буддистську притчу? Учень приходить до майстра і питає: “Що ти робив перед просвітленням?” – “Рубав дрова, носив воду”. – “А що ти робиш тепер, після просвітлення?” – “Рубаю дрова, ношу воду”.

Тож я радий сповістити вам, що Богданчині й мамині крокуси знову радісно квітнуть! Бо це і є подвигом – і просвітленням теж воно є. І якщо ця війна переросте таки в Третю світову, Саро, ми все одно будемо рубати дрова й носити воду, прати і розвішувати сохнути випране, нема чого зачуханими ходити.