Цього приїзду до Бахмача мама чомусь двічі звернула мою увагу на те, що я народився у 1963 році – і ось мені виповнюється 63 роки.
Я не зрозумів, що саме стоїть за цією наївною нумерологією, але пригадав пасаж із “Келії Чайної Троянди “, де йшлося про перше і друге народження. Перше – біологічне, а от друге – як ініціація і досвід коронації.  Зайве говорити,  що не всім таланить народитися вдруге. Народитися вдруге – це як померти вперше. Тому народжені двічі вже знають свою смерть в обличчя – і на ім’я.

Наперед сердечно дякую за всі вітання, які отримаю цього дня.

“Народження без мук неможливе — ні перше, ні друге, ні останнє. Моя велетенська помилка полягала в тому, що все життя я боявся й уникав болю. Але життя неможливе без болю і зусиль. Воно так побудоване. Праця і страждання, втома і відпочинок, біль і насолода, скінченна черга, яка невпинно рухається, маючи початок і кінець. Я хотів знайти паралельний спосіб існування і готовий був відмовитися від багатьох елементарних потреб, щоб тільки мати спокій і безболісність. Натомість я знайшов таку радикальну самотність, поринув у таку безпросвітну депресію, що життя між людьми, при всій їхній глупоті і жорстокості, видалося милою дитячою забавкою. Певна річ, я здобув досвід, такий собі «досвід коронації». Мені вдалося вирватися з тотального моноліту своїх хибних життєвих установок, зумовлених безліччю чинників, — від впливу «перинатальних матриць» починаючи, тяжким, сповненим психічних травм дитинством продовжуючи, довжелезним рядом буттєвих поразок і програшів закінчуючи. Цей «досвід коронації» і виявився отією грудочкою масла, ґрунтом, спершися на який жабка змогла вистрибнути з глечика. Справа в тому, що весь цей процес відбувається насправді, без жодної підстраховки. Або ти народиш себе вдруге — або загинеш безповоротно, назавжди. До речі, образ глечика — це символ материнського лона з вузькою шийкою родового каналу. Те ж саме означало мишеня, яке я врятував колись у Матіївці, — воно потрапило до порожньої пляшки з-під молока і відчайдушно стрибало вгору, до шийки, до волі. Воля є королівським станом. Ось чому чин здобуття її можна назвати «досвідом коронації».”
(“Келія Чайної Троянди “)

Падав білий сніг із синього неба; темніло, і люди поспішали зникнути з холодних блискучих вулиць, і вперше разом з ними поспішав і ти, не прагнучи вже стояти самотньо і просто під небом — не прагнув бути самотнім. А посеред серця, засипаного снігами та листами, борсалася, провалювалася, знову підводилась музика, яку ти назвав так: «Останній мій вечір, коли я сам».

Завжди, коли вперше виходжу надвір після тривалої хвороби, згадую ці слова Коліна Вілсона з “Поезії і містики”:

“Є певні переживання, під час яких ми відчуваємо те, що Г. К. Честертон назвав «абсурдною доброю новиною», раптове відчуття, що все добре, і що людська нездатність бачити це є чистою дурістю, свого роду сліпотою до кольору. Найчастіше це трапляється під час сексуального оргазму. Зі мною це часто трапляється тоді, коли я вперше відчуваю запах весни в повітрі. Це може статися, коли ви вирушаєте у відпустку або відпочиваєте в пабі, випиваючи ввечері перший келих. Це часто трапляється з людьми, які одужують після хвороби…”

Поезія сліпучих лютневих снігів, містика неймовірно ніжного блакитного відтінку неба, тепле золото гітари і ці спогади про давні читання та осяяння у білому місті стародавніх князів, яке ми покликані захистити і врятувати від орків.

…і люблю цей вірш Якова Щоголева, люблю ще з дитинства, пам’ятаючи як самозабутньо розповідав-виспівував його батько.