Штучний інтелект виряджає людину на пенсію


Майже сорок два роки літературної діяльності! Я все своє творче життя вважав, що матиму право на заслужений відпочинок. Свідчення цього – шістнадцять моїх книжок, чимало пісень, зокрема “Вона”, яка вже давно стала народною, врешті, Національна премія імені Тараса Шевченка та багато інших премій і речей, про які тут не час говорити.

Однак чиновниця пенсійного фонду вважала інакше. Вона з незворушністю Лєніна в мавзолеї переглянула мої документи, відсунувши геть довідку про літературний стаж.

– Мене це не цікавить.

Чому?! Чому її не цікавить усе моє життя, віддане українській літературі?

Жодних пояснень. Жодних тлумачень, що сталося, – чи змінився закон щодо літературного стажу, а якщо так, то коли й що можна вдіяти, щоб я на старості літ не пішов попідтинню збирати собі хліб насущний біля сміттєвих баків разом із собаками й котами та іншими членами Спілки письменників.

– Мене це не цікавить, – чиновниця відклала посвідчення про присудження мені Шевченківської премії. – Ви отримаєте офіційне повідомлення про відмову надати вам пенсію. До побачення.

“Ну, звичайно, у них тепер є ChatGPT, – мабуть, не зовсім до речі подумав я. – Тепер штучний інтелект писатиме їм книжки й складатиме пісні, малюватиме картини й виголошуватиме похоронні промови. Навіщо поет? Навіщо сорок один рік і одинадцять місяців літературної творчості, часто без гонорарів, тільки тому, що “старий, дай нам тексти, бо ти ж знаєш, українську літературу треба рятувати…”. Можна було взагалі не народжуватись!”.

І я згадав рядки свого покійного побратима, Володимира Кашки, якого колись намовив вступити до Спілки письменників задля цього ж таки злощасного літературного стажу, що не справляє тепер жодного враження на чиновниць зі штучним чи природним, хто їх там знає, інтелектом у голові та без жодної краплини звичайної людської совісті в серці. Володя, такий самий дисидент і нонконформіст, як і я, не дожив до пенсійного віку, йому не довелося звідати одне з найгіркіших розчарувань у житті. Але він встиг написати ось ці, віщі рядки, які незабаром стосуватимуться кожного з нас: “Прийшли до хати пильні механізми, на все моє наклали заборону…”.

Читати повністю

Подяки за Літо Господнє


Коли ми вклоняємося на Схід, дякуємо своїм батькам.
Дякую батьку Вілію і матері Владиславі.

Коли ми вклоняємося на Південь, дякуємо своїм учителям.
Дякую Господеві Ісусу Христу і моїм найдорожчим поетам, Мацуо Басьо та Миколі Зерову.

Коли ми вклоняємося на Захід, дякуємо своїй дружині.
Дякую моїй коханій Богданці Матіяш.

Коли ми вклоняємося на Північ, дякуємо своїм друзям, знайомим і всім людям світу.
Від усього серця дякую насамперед моїм дорогим жертводавцям і меценатам, завдяки яким мені нічого не бракувало протягом усього Літа Господнього. Особливо ж тим, хто неодноразово допомагає мені на регулярній основі, а це:

– Дмитро Безвербний
– І. Брик (перепрошую, не знаю повного імені)
– Микола Григоренко
– В’ячеслав Федченков
– Сергій Шельпук

А також:

– А. Бусько
– Євген Дищук
– Є. Костишин
– Віктор Морозов
– Тетяна Стражник
– Володимир Тітов
– Дмитро Шандра
– Людмила Шевченко
– М. Штогрин

Дивлячись на небо, будьмо вдячні за своє існування і місце у Всесвіті, а дивлячись на землю, дякуймо за її щедрість.

Дякую, зоряне небо над головою.
Дякую, найдорожча мати українська земле.

Сестра


Біля Сестри Марії

***

Монахи — мов «кручені паничі», скільки вже їх відцвіло!
А віра стоїть, як сосна.

Мацуо Басьо

Прозора релігія роси


Берегти чистоту, готуючись до Високої Осені.

Коли буде накрап мряки на сірих світанкових шибках.

Коли хвилі потужного північного вітру на всі боки розгойдуватимуть Брата Горіха за вікном, а стежка до себе буде майже непомітна.

Всі птахи ще сплять, заховавши голову під крило, чути тільки мої кроки та скрапування вранішньої роси на останнє листя осені.

Я думаю, роса — це свого роду релігія або принаймні зримий символ її, незримої і невимовної. Кожен з нас — як крапля роси, що відображає в собі цілий Всесвіт. Живий кристал, мініатюрна копія далекої зірки у сіро-блакитному небі жовтня. Коли одна з цих крапель відривається і летить, зникаючи назавжди, нічого особливого не відбувається; може, ледь помітно здригнеться довга зелена соснова голка, на якій вона трималася. Але мікроскопічна мить польоту у свідомості самої краплі тотожна вічності; відтепер вона-в-собі вже вічно летітиме назустріч опалому листю і момент її безшумного вибуху синхронно відіб’ється беззвучним спалахом наднової зірки, чистої і невимовної, як усі вогні галактик над головою.

У Баха повно цього безкінечного витання в невагомості — згадати хоча б тему з «Соляриса» або запиляний до неможливого і все одно живий «Аіr».

Або ж ця абсолютно містична Чакона Пахельбеля у неземному виконанні Карла Ріхтера, яка спокійно виводить за межі долини земних сліз. Навіть через багато десятиліть, навіть з усіма технічними вадами звукозапису.


Я теж несу в собі пам’ять про політ над міріадами золотих розсипин, що позначають невідомі міста з безліччю чужих існувань. Я пам’ятаю несамовиту нічну музику, що супроводжує рухи отриманого тіла, вона проводжає мене і відпускає, не відпускаючи, благословляє і тривожиться, вона тривожить — як перший поцілунок, нескінченно довгий, нестерпно блаженний. І ці мої розкинуті в польоті руки теж благословляють музику буття під зимним склепінням неба з сяйливими лініями ідеалів, недосяжних для смертної істоти. Бути собою в плинному, легко знищенному тілі — чи можливо виконати таке завдання?


Особливо тоді, коли вже не пам’ятаєш, хто саме поклав його на тебе і чи не приснилося воно на світанку, в жовтні, в одному зі старовинних міст світу, поза яким, не виключено, не існує жодних інших світів та істот.

(13.08.2012)

Шиби


Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці.

Дівчата малювали на затуманених шибах серця ❤️. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі.

З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. Їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз.

Кому було те письмо? Може, листи?

…Заповіти?

***

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов’їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі

Моя бабуся Стася


Станіслава Драпей

Моя бабуся Стася була неписьменною. Щойно в шістдесят років вона навчилася ставити підпис на документах (і страшенно тим пишалася). Замість письма у неї була розмова. Бабуся говорила з усіма — з сусідками Віліною і Касею, з песиком Топою і котом Мацьком, з віковічними соснами, поміж яких загубилося її крихітне село Соболівка, з зорями над соснами і з Богом над зорями.

 
Вона зневажала телебачення, називаючи постаті на екрані «маняками», тобто привидами.

Вона терпіти не могла механічну музику з радіо, тобто записану музику. Замість слухати мертвотні голоси і їхні рулади, вона співала сама. Моя бабуся ніколи не користувалася месенджерами і штучним інтелектом, не читала кілометрові френдстрічки, вона бридилася матюками, з яких (назагал) складається сучасна українська література і була щасливою, надзвичайно цілісною людиною — насамперед тому, що не вміла писати і читати.

Сьогодні мені не вистачає цього благословенного вміння не вміти.

Та й не мені одному.