Штучний інтелект виряджає людину на пенсію


Майже сорок два роки літературної діяльності! Я все своє творче життя вважав, що матиму право на заслужений відпочинок. Свідчення цього – шістнадцять моїх книжок, чимало пісень, зокрема “Вона”, яка вже давно стала народною, врешті, Національна премія імені Тараса Шевченка та багато інших премій і речей, про які тут не час говорити.

Однак чиновниця пенсійного фонду вважала інакше. Вона з незворушністю Лєніна в мавзолеї переглянула мої документи, відсунувши геть довідку про літературний стаж.

– Мене це не цікавить.

Чому?! Чому її не цікавить усе моє життя, віддане українській літературі?

Жодних пояснень. Жодних тлумачень, що сталося, – чи змінився закон щодо літературного стажу, а якщо так, то коли й що можна вдіяти, щоб я на старості літ не пішов попідтинню збирати собі хліб насущний біля сміттєвих баків разом із собаками й котами та іншими членами Спілки письменників.

– Мене це не цікавить, – чиновниця відклала посвідчення про присудження мені Шевченківської премії. – Ви отримаєте офіційне повідомлення про відмову надати вам пенсію. До побачення.

“Ну, звичайно, у них тепер є ChatGPT, – мабуть, не зовсім до речі подумав я. – Тепер штучний інтелект писатиме їм книжки й складатиме пісні, малюватиме картини й виголошуватиме похоронні промови. Навіщо поет? Навіщо сорок один рік і одинадцять місяців літературної творчості, часто без гонорарів, тільки тому, що “старий, дай нам тексти, бо ти ж знаєш, українську літературу треба рятувати…”. Можна було взагалі не народжуватись!”.

І я згадав рядки свого покійного побратима, Володимира Кашки, якого колись намовив вступити до Спілки письменників задля цього ж таки злощасного літературного стажу, що не справляє тепер жодного враження на чиновниць зі штучним чи природним, хто їх там знає, інтелектом у голові та без жодної краплини звичайної людської совісті в серці. Володя, такий самий дисидент і нонконформіст, як і я, не дожив до пенсійного віку, йому не довелося звідати одне з найгіркіших розчарувань у житті. Але він встиг написати ось ці, віщі рядки, які незабаром стосуватимуться кожного з нас: “Прийшли до хати пильні механізми, на все моє наклали заборону…”.

Читати повністю

Не треба нас присипляти


Принц

«Оце вже точно по мою душу», – думає Принц, коли я вранці заходжу до ванної кімнати. Особистий простір, про який писала Вірджинія Вулф, потрібен не тільки жінкам та письменникам; собаки також потребують усамітнення. Водночас Принц чудово розуміє, що ванна кімната створена не для собак. Очі в нього як у в’язня, якого запрошують на страту. Хтозна чому Принцові здається, що стратити його повинен саме я. Так принаймні здається мені, коли дивлюся в сповнені неземного смутку карі очі.

Колись, іще на початках мого поселення в Києві, Принц відчутно гризонув мене за ногу і довший час після того злощасного випадку стосунки наші не складалися. Ясно, що їжу я йому виносив і воду в мисочці міняв, але особливої приязні (як у випадку з моїм дорогоцінним Тузіком) не було. Часом, під настрій, я міг почухати його темну плямку на голові, подеколи він привітно махав хвостом і гостинно скавчав, коли я повертався з довших подорожей.

Не більше.

Рівно рік тому, в червні, у Принца віднялися задні лапи. Я вже писав тут про саможертовну посвяту моєї дружини Богданки. На осінь, коли похолодало, вона забрала його жити до хати. Не володаючи задніми лапами, пес часто ходив під себе, а це означало повсякчасне прибирання калюж і какашок. На пошті вже звикли, що нам треба незліченна кількість посилок з пелюшками («Ваші пелюшки біля дверей стоять, як завжди!»)

Тим часом добрі люди одразу ж після катастрофи з собакою порадили усипити його.

Ага, усипити, легко сказати. Щоб потім він приходив у наші й без того тривожні сни і, зазираючи карими очима в душу, мовчки питав, за що ми його вбили.

За що конкретно ви мене вбили? Адже я нічого такого не зробив. Кожного може спіткати раптова неміч або невиліковна хвороба, однак це не провина, варта смертної кари. Адже ми всі – і я, і ви, ті, хто читає ці слова – на короткий час тут, ніби в гостях у буття. Шалена швидкість лету по той бік землі і світла у супроводі цілого кортежу улюблених псів, котів, птахів та інших істот.

І назад ніхто не повертається, ніколи.

– Я його вбивати не буду, – безапеляційно заявила Богданка. – Скільки йому відведено, стільки й житиме. Я його взяла до нас, я за нього й відповідаю.

На нашій пам’яті було вже так багато цих вірних псів та інших істот. Першим знайомим собакою в житті був Топа, який стеріг хатинку моєї бабусі. Потім дорогий і незабутній Тузік, його брат Каштан, Буран, кішки Карга, Дана і Пушинка, дві сестри Найди, які любили ходити зі мною на риболовлю, Тоторо Борода, бездомний пес, який жив біля Леруа Мерлену, Барс і Пірат, яким Богданка присвятила свою книжку – і далі за списком. Хтось із них упав до каналізації на тваринницькій фермі і не зміг вибратися, той помер від старості, того збила машина, ту повісили в посадках недобрі сусіди-нелюди, іншого задушив вовкодав, ще одна провалилася під кригу, перебігаючи Сейм, а того… о, так, того усипили.

І тепер, любий Принце, в нас не лишилося жодного собаки, окрім тебе. Нехай і з слабенькими, тремтячими лапами, але живого. З розумним поглядом і бажанням ласки. Я ніколи не забуду, як ти колись заскочив до хати, схопив у зуби іграшкового ведмедика – і прожогом назад, до буди! Принце, ану негайно віддай ведмедика! Глухе погрозливе гарчання у відповідь. Довелося виманювати терориста з буди смачняшками, тихцем рятуючи приголомшеного заручника, який і зараз починає затинатися, переповідаючи ту страхітливу подію.

А одного разу Принц упіймав справжнього живого злодія! За руку. Миршавий дядько зі спитим лицем зайшов у двір, мовляв, дайте води напитися, бо ніде переночувати, нікого з нас на подвір’ї не було, тож він схопив візок із ґумовими колесами (частину його ви можете бачити на фото) – і мерщій до хвіртки, на вулицю, де за візок можна отримати цілу пляшку прекрасної каламутної самогонки! Але Принц не спав, та й схопив його. З того часу дядько перестав (сподіваюся) шастати по чужих дворах.

І після всіх цих пригод, веселого й печального екзистенційного спільного досвіду нам радять покликати добру тітоньку Смерть із визвольним шприцом у кістлявій руці. А ви – відверніться, не дивіться, як я роблю йому заштрик, як тілом котяться конвульсії, як він дивиться в цей час, на вас дивиться сповненими всерозуміння й прощання, і прощення, аякже, очима, адже собаки завжди все прощають тим, кого люблять. І навіть тим, хто їх усипляє.

*

не біжи від мене мій псе не залишай мене

ти навіть не знаєш як міцно мені хочеться

щоби ти був поруч

не біжи від мене по той бік землі

і по той бік місяця не залишай мене в лісі

щойно западе темрява мій найдорожчий псе

не відходь від мене щоб не сидіти мені

біля мурашника щоб не вити мені між дерев

щоб не шукати слідів твоїх де ти спіткнувся

щоб не питати всіх як так тебе не стало

коли дивитися здалеку смерть здається

такою несправжньою а коли наближається

ранить багато й міцно як шкло гостре

пробиває лапу як вистріл мисливця ранить

серце псе мій найдорожчий покладу голову

на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап

заплющу очі тихо по тобі плакатиму

(Богдана Матіяш, збірка «Твої улюблені пси та інші звірі»)


Коли мене нема вдома, Богданка сама бере тебе на руки і виносить надвір. А там, Принце – Літо Господнє буяє, там жасмин духмяний цвіте, рожеві півонії і шипшина сповідують радість бути. Після моторошно гучних вибухів, які вже п’ятий рік лунають у київському небі, ти чуєш тільки найгучніші звуки. Коли знову лунає сирена повітряної тривоги, сусідські пси виють від жаху не своїми голосами. Дослівно не своїми. Це виття нагадує пронизливі зойки катованих людей. А ти не виєш. Ти лежиш під своєю улюбленою калиною і незмигно дивишся на мене. Твої мудрі очі говорять більше, ніж може сказати людська мова. Ми обоє можемо загинути зараз від вибуху, каже твій погляд, але як же добре жилося нам разом! Якби ще цей день. Може, це літо. Або навіть цілий рік іще. Не треба нас присипляти. Та це нічого вам і не дасть, бо, помираючи, ми нарешті остаточно прокидаємося насправді.

Сьогоднішня троянда неможлива завтра


Коли за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений чай із пелюстками жасмину, поставити улюблений диск і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи на відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись на блискучі вертикальні лавини сутінкової води без слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім не так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона не заробляє співом на життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам не платять за наші молитви. Дарма, що в неї не дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себе без решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний час дощового літа, заким прийде або не прийде відповідь, заким злива до краю перетворить знайомий краєвид на картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі на спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона не залишає себе на завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися в сухе, забутися про мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених на старіння. Як добре, що я сама, думає Марія, і на її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що земля стане колись безлюдною, полегшено зітхне на повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня на Північ, їм більше не сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята мирно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами на хвостах, а в прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів, небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому не завдаючи шкоди.

/(“Зірка на ім’я Марія”)

Подяки весняним меценатам


20260530_132908

Насамперед тим, хто допомагає мені на регулярній основі – і жодних слів не вистачить, щоб висловити їм мою вдячність; саме завдяки цим людям, я почуваюся захищеним не тільки вчора і сьогодні, а й завтра. І це практично одні й ті самі люди протягом кількох останніх років:

  • В’ячеслав Федченков (автор означення “народна пенсія для Сенсея” :))
  • Дмитро Безвербний
  • Сергій Шельпук
  • І. Брик (на превеликий жаль, не знаю повного імені)
  • М. Григоренко
  • Ярослав Мизак
  • Людмила Шевченко

А також інші жертводавці – мій дорогий побратим Віктор Морозов, М. Штогрин, Ірина Гірна, Ю. Манякіна і Анастасія Пилипчук.

Всіх обіймаю, всім дякую!
Разом із запаморочливими пахощами білосніжного жасмину вирушаємо в подорож літом.

Хай вас усіх береже небо.
І мене разом з вами.

Шипшина юності


Розпачливо ми дивимося навсібіч, шукаючи поглядом своєї юності, гострої і густої, як шипшина, дикого нашого двадцятиліття, коли все існувало «як», коли «навіщо» здавалося тим, чим воно і було — п’яною химерою осатанілої від безкарності юрби плебеїв; де наші вежі, обвиті диким виноградом, могутні сірі брили і тепле рожеве ранкове повітря, і безконечні й кольорові днини, і пляжі безлюдні, де ми — тільки вдвох і ти ледь-ледь знайома мені, засмагла і струнка, серйозно дивишся сірими очима в даль, підвладну кожному порухові твоїх довжелезних хвилястих вій; ти здригаєшся від холоду: «чому ми не померли тоді, допоки тривав снігопад, допоки ми ще не прочитали до кінця своєї молодості і щиро вірили, любилися і надіялися на золотогриву геральдику, на спільну зі снігами генеалогію, на віщі карти, розквітлі моря, на середньовічні весни? Чому, чому ми не померли тоді і висока вода не змила наших облич — адже тінь гори, і тінь руки, і тінь печалі змиває ріка, адже там лишилося все, а т у т — нічого?..»

(З “Вечірнього меду”)

45 років дощу


За вікном негода, час від часу дощ. Похмуро й незатишно. Через два дні виповнюється – страшно сказати – 45 років, відколи мене забрали до війська. Пам’ятаю, що перед тим я завжди дивувався своєму батькові, адже він з року в рік не забував згадати день, коли до армії забрали його. Тепер не дивуюся. Чимало моїх доармійських знайомих і друзів стверджували, що в армії я неймовірно змінився, а дехто взагалі казав, що мене там підмінили.

Так, змінився, ні, не підмінили. Просто завдяки тим, часто понад звичайну людську силу випробуванням і злигодням мені вдалося відчути, хто я є насправді. Таких речей не навчать жодні, хай там які мудрі, книги. Тільки через хронічну невиспаність, бійки з кровопролиттям, через ретельну зосередженість на виконанні справжнього, а не уявного бойового завдання, через виснажливий тривалий біг по випаленому степу, через надмір не-свого можна себе несправжнього подолати, а справжнього – пригадати, створити і відтворити, намагаючись звідтоді втілювати власний ідентифікаційний образ усе подальше життя. Власний. Не їхній.

Через роки виявилося, що бій був не з Китаєм і не з Іраном, навіть не з СРСР. Воювати довелося з власними привидами – зі страхом насамперед, але також із м’якістю, ліричністю і всепрощенням. Дехто не витримав тоді такої війни – і привиди перемогли. А для декого вона затяглася на все життя.

З думкою про хлопців, які зараз захищають нас усіх, і часто гинуть, захищаючи.

Я не спав цілу ніч, дощ на місто падав І пливли за вікном одинокі авта. Ти пішла, але був голос твій зі мною, Він казав, що усім хочеться любові, Він казав, що усім хочеться любові. Приспів: Я забув де я був, але дощ нагадав І текла по вікну кров чужа і руда. Передай туди крапельку води, | Запали свічу тоненьку, хай померехтить. | (2) Тільки тим, хто бував на далеких войнах Ці слова про любов мало що говорять. Ти повір нам усім хочеться одного: Щоби дощ не стихав безконечно довго, Щоби дощ не стихав безконечно довго… Приспів.