Мені вже набридло читати і слухати музику,  тож вирішив датися чути своїм читачам. На жаль, це вже друга застуда поспіль протягом цієї зими, сьогодні разом з Богданкою ходили до сімейного лікаря, виписав антибіотики і решту старих знайомих  – Німесил, Септефріл, Бронхофіт… Думаю, головними винуватцями повторної (потворної) застуди є надзвичайно тривалі відключення електроенергії, 7-9, а часом і 12 годин. Хата не встигає обігрітися, а мерзляк я, як знають усі мої ближчі друзі, ще той. А може, це ноги, які промокли на шурханці в четвер. Або ж вірус, який катався в нашому улюбленому котобусі до Лісової… Коротше, спершу несамовитий нежить і слабість, тепер ось кашель і біль у грудях. Але я старанно лікуюся, ви не переживайте.

Насправді хворіти зовсім не важко. Я протягом життя простуджувався разів зо двісті, тричі лежав у реанімації, пережив дві тяжкі операції. І нічого, все потім забувається, як поганий сон. Значно тяжче моїй дружині. Побутові і господарські обов’язки,  які ми зазвичай ділимо порівну, тепер на її плечах. А ще наш старий вірний пес Принц. У Принца торік у червні віднялися лапи. Добрі люди радили його умертвити, бо надії на зцілення в такому віці немає. Натомість Богданка забрала Принца до хати і доглядає за ним, як за малою дитиною (позаяк пес ходить під себе, то ви легко можете уявити, як виглядає цей догляд). Тим не менш, за півроку пес почав ставати на лапи! І навіть потроху ходити коридором. Якщо доживемо до весни, Принце, будеш розкошувати на подвір’ї, милуючись Богданчиними тюльпанами і трояндами, це живе милування в сто разів краще за будь-яку евтаназію!
Он і Еклезіаст каже: “Хто знаходиться поміж живих, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому”.

Подякувавши Богданці, яка мужньо справляється з численними клопотами,  перейдемо до інших подяк. Зазвичай я дякую своїм жертводавцям наприкінці кожного сезону, однак сьогодні хочу порушити традиції. Насамперед тому, що завдяки щедрій і безкорисливій, часто неодноразовій допомозі цих людей я сьогодні маю змогу купити ті ж таки ліки і хліб насущний собі і нашим звірятам. На жаль, я часто навіть не знаю, хто це, на ім’я, от як у випадку з І. Брик, чиї численні фінансові заштрики дуже стали у пригоді. За винятком дорогого мого Віктора Морозова, я взагалі не знаю особисто цих людей,  але тим більша вдячність сповнює серце, і їхніх імен я не забуду вже до смерті, навіть якщо нам не поталанить зустрітися наживо.

Безмежно вдячний за регулярну допомогу вам, дорогі мої
– Сергій Шельпук
– Дмитро Безвербний
– В’ячеслав Федченков
– І. Брик
– Віктор Морозов
– Людмила Шевченко

А також:
– Ярослав Мизак
– Ольга Філіпська (вкупі з теплими словами про оповідання “Той, хто несе Христа” і пісню “Вона”)
– Елеонора Сафарова (зі зворушливим коментарем:
“За оповідання “Той, що несе Христа” яке змусило мене плакати, але зробила мій день кращим”).

Хай вам ці гроші і приязнь повернуться сторицею.

Київ атакують уже 16 годин. На додачу – застуда, нежить, слабість. На комоді стоїть ціла батарея ліків. Електрики нема цілий день. Рятуємося, вмикаючи EcoFlow (і вкотре згадуючи теплим словом дорогу Анку Лазар, яка подарувала цей помічний пристрій) – та перечитуючи старі щоденники. Деякі міркування звучать наївно, деякі – пророче.
Так само, як і рядки напівзабутих моїх пісень (“Серед темряви густої Бога-Світло віднайдуть”), ілюстрацією до яких є неймовірно гарна  картина майстра Гертгена тота Сінт Янса (бл. 1465–бл. 1495) “Нічне Різдво”. На ній єдиним джерелом світла є новонароджений Ісус.

А тут, у нас, підсвічують сніги за вікном.

“Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з’явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає «естетичним розрізненням».

Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше.

«Помирати перед обличчям відсутнього Бога», — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим:

«Тільки Бог може нас врятувати. Єдину можливість порятунку я бачу в тому, щоб у мисленні та поетичній творчості плекати готовність до появи Бога або ж до відсутності Бога в загибелі, — щоб ми, грубо кажучи, не «здихали», а якщо вже й гинули, то перед обличчям відсутнього Бога».

Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям”.
(“Келія Чайної Троянди “).