Штучний інтелект виряджає людину на пенсію


Майже сорок два роки літературної діяльності! Я все своє творче життя вважав, що матиму право на заслужений відпочинок. Свідчення цього – шістнадцять моїх книжок, чимало пісень, зокрема “Вона”, яка вже давно стала народною, врешті, Національна премія імені Тараса Шевченка та багато інших премій і речей, про які тут не час говорити.

Однак чиновниця пенсійного фонду вважала інакше. Вона з незворушністю Лєніна в мавзолеї переглянула мої документи, відсунувши геть довідку про літературний стаж.

– Мене це не цікавить.

Чому?! Чому її не цікавить усе моє життя, віддане українській літературі?

Жодних пояснень. Жодних тлумачень, що сталося, – чи змінився закон щодо літературного стажу, а якщо так, то коли й що можна вдіяти, щоб я на старості літ не пішов попідтинню збирати собі хліб насущний біля сміттєвих баків разом із собаками й котами та іншими членами Спілки письменників.

– Мене це не цікавить, – чиновниця відклала посвідчення про присудження мені Шевченківської премії. – Ви отримаєте офіційне повідомлення про відмову надати вам пенсію. До побачення.

“Ну, звичайно, у них тепер є ChatGPT, – мабуть, не зовсім до речі подумав я. – Тепер штучний інтелект писатиме їм книжки й складатиме пісні, малюватиме картини й виголошуватиме похоронні промови. Навіщо поет? Навіщо сорок один рік і одинадцять місяців літературної творчості, часто без гонорарів, тільки тому, що “старий, дай нам тексти, бо ти ж знаєш, українську літературу треба рятувати…”. Можна було взагалі не народжуватись!”.

І я згадав рядки свого покійного побратима, Володимира Кашки, якого колись намовив вступити до Спілки письменників задля цього ж таки злощасного літературного стажу, що не справляє тепер жодного враження на чиновниць зі штучним чи природним, хто їх там знає, інтелектом у голові та без жодної краплини звичайної людської совісті в серці. Володя, такий самий дисидент і нонконформіст, як і я, не дожив до пенсійного віку, йому не довелося звідати одне з найгіркіших розчарувань у житті. Але він встиг написати ось ці, віщі рядки, які незабаром стосуватимуться кожного з нас: “Прийшли до хати пильні механізми, на все моє наклали заборону…”.

Читати повністю

Шиби


Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці.

Дівчата малювали на затуманених шибах серця ❤️. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі.

З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. Їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз.

Кому було те письмо? Може, листи?

…Заповіти?

***

ранкове передмістя сну про тебе

вертаюся до брами — і назад

Бог загорта не дочитавши небо

і кілька слів упало в білий сад

і кілька солов’їв із інеєм на крилах

течуть у гнізда втомлено мовчать

неповерненна незбагненно світла

і неминуча наче та печаль

і сходить сонце Боже як це просто

і вигорає місто до землі

і вже прокинувшись усе ще чую постріл —

це знак це повернулись кораблі

Моя бабуся Стася


Станіслава Драпей

Моя бабуся Стася була неписьменною. Щойно в шістдесят років вона навчилася ставити підпис на документах (і страшенно тим пишалася). Замість письма у неї була розмова. Бабуся говорила з усіма — з сусідками Віліною і Касею, з песиком Топою і котом Мацьком, з віковічними соснами, поміж яких загубилося її крихітне село Соболівка, з зорями над соснами і з Богом над зорями.

 
Вона зневажала телебачення, називаючи постаті на екрані «маняками», тобто привидами.

Вона терпіти не могла механічну музику з радіо, тобто записану музику. Замість слухати мертвотні голоси і їхні рулади, вона співала сама. Моя бабуся ніколи не користувалася месенджерами і штучним інтелектом, не читала кілометрові френдстрічки, вона бридилася матюками, з яких (назагал) складається сучасна українська література і була щасливою, надзвичайно цілісною людиною — насамперед тому, що не вміла писати і читати.

Сьогодні мені не вистачає цього благословенного вміння не вміти.

Та й не мені одному.

Котобус


Ранкові пробіжки трохи нагадують рух планет однією й тією ж орбітою. Незворушний рух корабля. Літака, яких ми вже п’ятий рік не бачимо. Супутника… Ні, котобуса! Ми з дружиною називаємо ці довжелезні жовті автобуси котобусами – на честь казкового транспорту з улюбленого мультфільму “Мій сусід Тоторо”. Цікаво, чи здогадується про це водій? Він уже давно впізнає мене і завжди привітно сигналить, а я посміхаюся і махаю рукою. Ці зустрічі теж як обов’язковий ритуал, який рухає планету в потрібному напрямку. Приємно щоранку зустрічати посеред соснового лісу усміхнений сонячний котобус із веселим дядьком за кермом!


Давай, давай, не здавайся! Ще три з половиною кілометри. Біжи, старий, дихай рівніше і глибше, попереду в нас іще багато достойних справ!

Котобус зникає за поворотом.
Ніде ні душі.
Пахне живицею. Пахне Літом Господнім, як і тоді, півстоліття тому.
Пахне життям, яке не зупинити.

Що таке старіння


За вікном гойдається мокрий горіх і світить вивіска аптеки. Випадкові перехожі тіні, занесені в моє життя світлами невідомих причин. Всідаєшся зручніше, підгортаєш себе, збираєш докупи тіло, закинуте, наче той-таки довгоногий горіх, до кімнати буття. Вирушаєш у подорож собою. Там колись було багато вулиць і міст. Там листя сипалося на бруківку з шелестом, що нагадував шепіт ширококрилих звірів, навіки задивлених у ніжні безодні нескінченного падіння. І, прислухаючись до того шепоту, ти починав розпізнавати окремі слова, потім фрази, а далі цілі періоди і розділи нечуваних іще історій, сповнених запаморочливими сюжетами. Там було і про любов. І про смерть також. І про повільне старіння, в яке жоден з нас ніколи не вірив на початку сну життя. Адже ми були переконані, що помремо молодими і одним з найулюбленіших гасел було оце: «не вір нікому, хто має більше 30 років».

Москалець. 1980

Що таке старіння, думали ми, ну, це таке згасання і оголення, от як дерева помалу темніють і оголюються восени, аж доки не почнуть нагадувати чорні ієрогліфи крику, з останнім відчаєм написані на безмовній блакиті листопадового неба. І, подумавши це, ми забували про подумане. Нам не судилося звідати ні згасання, ні всихання, ми помремо раніше, навіть не помремо: ми загинемо героїчною смертю, всі, як один. Старіння могло статися з ким-завгодно, тільки не з нами.

На вулиці лунають вибухи. Пошматоване тіло тиші розлітається навсібіч, наче зграя гайвороння. Кров тиші, м’ясо тиші, кінцівки тиші падають у сповільненому темпі на вулиці, засмічені пластиковими пляшками і обгортками від морозива. Люди тепер бояться виходити гуляти вечорами, як вони робили це – безстрашно – ще якихось двадцять років тому. Там, у пітьмі, на них чигає навіть не смерть; важко дати якесь однозначне іме́но тій незримій загрозі, яка вщерть заповнює колись такі безпечні провулки і повороти, брами і під’їзди будинків. Вона пов’язана зі смертю, та загроза, безперечно, але не прямим чином, а через розгалужені асоціації, через спазм, притаманний словам «садизм», або «безповоротність», або «за що?»

20260605_124758

Поліція теж їх боїться. І тому співробітничає з ними. Надає конфіденційну інформацію. Завжди запізнюється приїхати на терміновий виклик. Ніколи не знаходить убивць і ґвалтівників, а якщо знаходить, то це, зазвичай, зовсім не ті, хто вбивав і ґвалтував насправді. Вона старанно запобігає нечисленним спробам самосуду. Вона сама наполовину складається з убивць і ґвалтівників, але про це небажано говорити вголос. Ось тому всі і мовчать, відмовившись від вечірніх прогулянок і від небезпечних питань та відповідей.

Це вторгнення відбулося на початку нового тисячоліття. Уночі, коли ніхто нічого не підозрював. Листя сипалося з дерев, а вони сипалися з тріщини між часами, добре закамуфльовані і озброєні. Приземлившись, вони заходили до найкращих будинків, розстрілювали мешканців цілими родинами, забирали їхній час і решту власності та поселялися там самі.

Це вторгнення. Тобто це старіння. Втім, все одно.

photo_2026-06-20_19-03-34

Коли нам двадцять років


Одна з моїх старих пісень, десь 1985 року, яку я в числі інших співав у вузькому колі київських друзів – там був Олесь Ільченко, мій однокурсник з Літературного інституту, а також його близькі приятелі – Олег Яновицький, Андрій Филипович та інші. Якраз завдяки Олегові Яновицькому ті старі записи й збереглися (як відомо, сам я своїх пісень пам’ятаю мало і виконую неохоче), спочатку записані на касетному магнітофоні, а згодом оцифровані.

I
Коли нам двадцять років
то світ такий широкий
вода в Дніпрі глибока
і часу вдосталь є
нема авторитетів
бо принцип паритету
зумовлює і вчинки
і думи і слова

II
Коли нам тридцять років
то ми цінуєм спокій
міста нас іритують
а друзів менше є
шукають паблісіті
і губляться по світу
ми вимикаєм світло
за їх здоров’я п’єм

III
Коли ж бо нам під сорок
повільнішають кроки
Вівальді “Пори року”
у сорок уже мав
зима така висока
Дніпро такий глибокий
коли нам сорок років
то нас уже нема.