Раз або й двічі на місяць Фейсбук струшує екстатична ода у виконанні хору видавців і шанувальників літератури, присвячена черговій книжковій новинці. Не заощаджуючи на епітетах та суперлятивах, нас повідомляють про новий шедевр, після прочитання (читай: купівлі) якого історія літератури європейського континенту або й цілісінького білого світу потече навспак, наліво і направо, тобто цілковито новими й невідомими раніше освіченому людству і в кожному разі кращими руслами. Такого ще не було. Це вперше. Ви буде приголомшені. Дим ейфорійних вигуків і салютів у вигляді незліченних лайків та сердечок клубочиться днів зо два над соціальними мережами, потім публіці набридає і вона перемикається на інші теми, намертво забуваючи про нечуване й небачене диво книговидання, щоб стрепенутися, однак, за місяць, коли щасливі видавництва, витираючи невтомний піт з чола оголосять про чергову унікальну та неповторну новинку.

               Я вже давно не вірю екстатичним вістям. Як старий рибалка, я чудово знаю, як і навіщо готується запашна принада. Книги в Україні дійсно виходять, деякі з них справді непогані. Але добрих авторів у нас мало, дуже добрих узагалі нема, тому видавати шедевральні томи щомісяця нереально, це проста арифметика. Захоплений поросячий вереск, яким супроводжуються ВСІ книжкові новинки, присвячений назагал різноманітному мотлоху і попсі. Як спілкуватися з токсичними батьками або як навіки заморочити голову десятьом коханцям одразу, або, ось вічнозелена тема, як написати роман, за який ви неодмінно отримаєте купу гонорарів і міжнародних премій. Є люди без філологічної і книговидавничої освіти, що вчора торгували турецькими футболками і трусами, а сьогодні створили видавництва і продають книжки, завтра ж  вони торгуватимуть бензином або ліками. Навряд чи варто очікувати ретельної культурницької праці від них, тих, хто просто прийшов випробувати ще один сегмент ринку і не має найменшого поняття про складну видавничу специфіку, про тих авторів і видавців, «хто живе й працює для століть», згадуючи класика.

               Ще гірше, що в нас є видавництва, які спеціалізуються на виданні чудових книг у страхітливих перекладах. Пригадую, як свого часу у польській пресі з’явилася радісна новина про польський переклад «Європейської літератури і латинського середньовіччя» Курціуса, книги, що належить до обов’язкової лектури кожного притомного філолога та історика літератури. Поляки не приховували, що вони пишаються цим досягненням, тривалою і копіткою працею цілого колективу вчених, добре підготованих фахівців. Через ці напрочуд прихильні відгуки польської критики я попросив знайомих, що часто навідувалися до Польщі, привезти мені книгу. Ефект перевершив усі найсміливіші сподівання. Я проковтнув грубелезний том за лічені місяці, зробивши купу розлогих виписок і нотаток. Книга Курціуса виявилась надзвичайно продуктивною і помічною для тодішнього мого життєвого й творчого періоду, допомогла сформулювати істотні питання, а на деякі з них дала задовільні відповіді. Ясно, що працюючи з цим блискуче в усіх відношеннях виданим томом, я не раз до глибини душі шкодував, що мушу задовольнятися іншомовним перекладом і що в нас нема «свого» Курціуса.

               Яким же було моє здивування, коли всього через дев’ять років згадана книга, досить-таки вузько спеціальне видання, раптом з’явилася в українському перекладі! І яким велетенським та неспростовним виявилося розчарування, коли той переклад, майже повністю нечитабельний, ні грама не редагований, потрапив до моїх рук… «Ну, подумаєш, росіяни он теж недолуго переклали «Істину і метод» Ґадамера… і цього Курціуса в них теж досі нема… бодай у такому неоковирному вигляді», – бурчав я під носа, гортаючи непридатну ні для роботи, ані для надихання творчими думами, що називається, ні уму, ні серцю, книгу, намагаючись знайти хоч якесь виправдання для покійного вже на той час перекладача і для живого донині видавництва.

               Чесно признаюся, такого виправдання я не знайшов і досі. Так справи не робляться, так серйозні книги не видаються. Сьогодні вранці я на мить замислився, намагаючись пригадати, коли й від кого вперше почув про трактат «Про піднесене». І, згадавши, широко посміхнувся до себе – о, так, безперечно, це дорогий Ернст Роберт Курціус відкрив мені цей надзвичайно цікавий твір. Позаяк польського перекладу не було під рукою, я дістав том з каліченим українським тлумаченням, і мою посмішку як корова язиком злизала після першої ж криворуко перекладеної фрази («Автор розглядає їх не з холодною, та все ж не всеохопною, поняттєвістю Арістотеля, а з захопленішою та ясновидішою любов’ю»).  Ясновидіша любов, чули таке?! Треба буде знайти час і здати на макулатуру цей печальний курйоз скоропостижного українського видавництва.

               Хоча, зрозуміло, надії на те, що з часом у нас, може, все-таки навчаться добре писати й перекладати,  як перекладали, скажімо, покійні Григорій Кочур або Євген Попович, я не втрачаю. Просто не треба квапитись і видавати бажане за дійсне. Ну, і виховати покоління ерудованих та непідкупних критиків теж би не шкодило для початку. Саме такі міркування нашіптує мені ясновидіша за будь-яку Піфію любов до української мови та літератури.