Може, до осиротілих речей належать і пам’ятні дати в календарі – скажімо, дні народження наших померлих. Колись такі святкові, тепер вони зблякли й поменшали, стали безпритульними посеред актуальних дат року, незримий друкар перестав мітити їх червоним кольором, кольором серця. Числа тихо сумують на вітрі часу, згадуючи неймовірні, барвисті дні, коли вони означали так багато, коли столи вкривалися білосніжними скатертинами, задерикувато кружляли вінілові платівки, видобуваючи на яв улюблені пісні нашої сім’ї, весело бринів кришталь, сяяло рубінове вино супроти сонця й ошатно вбрані ми хором співали «Многая літа» тим, чиї літа, як виявилося згодом, не були ні надто многими, ані аж такими вже благими. Кришталь той і досі стиха бринить, коли ми ходимо вітальнею, а от вина, у цілковитій відповідності до євангельської притчі, у нас немає. І звітрілі числа, замріяно дивлячись у далечінь минулого, нагадують нам, як увечері сім’я довго не хотіла обривати листок календаря: нехай не згасає цей день дорогою в екзистенційний Еммаус, нехай це народження, це весілля, це повернення з армії, це хрещення, це свято минущого життя ще хоч трохи побуде з нами, хай містичним фіолетовим світлом неопалимої свічки радості посвітить знаменна дата того часу, коли ми ще всі живі й усі разом.
Verbum
Не відкидай мене, коли постаріюсь
Похилий вік – дивина не тільки для Юнґера. Інколи здається, що навіть цей день неможливо дожити до кінця, який уже там біблійний вік. Але одного знаменного дня з плетива мікротріщин, що ледь помітно, та наполегливо роками засновували знайоме обличчя в дзеркалі, виринає невідомий лик: не той, ким ти був, а той, ким ти став. Це вже з ним доведеться звікувати решту життя. Від нього нікуди подітися. Віднині старість повсюдно й повсякчасно буде пов’язана з твоїм усталеним «я», стане твоєю невід’ємною складовою та зримим підсумком. У певному сенсі відтепер ти і є старістю, втіленою з поняття у феномен. Не абстрактною темою для роздумів або чужою, зазвичай байдужою й нудною проблемою з пересуванням і забуванням, а своєю й рідною кондицією – своєрідною, якщо можна так сказати. Скасувати віддзеркалення, вистрибнути з себе, відмолодитися неможливо за визначенням. «Невже це ти?» – з острахом і легкою гидливістю питає себе заплутана в тенетах зморщок душа, коли її застає громоподібне мовчання фатальної миті розминання з дотеперішніми уявленнями про власну ідентичність.
Текст повністю
Костянтин Москалець 