Month: Грудень 2014

Мої ТОП-10 книжок, прочитані у 2014 році


Хайдеггер_Основные понятия метафизики

1. Хайдеггер М., Основные понятия метафизики: Мир – Конечность – Одиночество

Книга возникла на основе лекционного курса, прочитанного Хайдеггером во Фрайбурге в зимнем семестре 1929-30 гг., т.е. в непосредственной связи с тематикой «Бытия и времени», основополагающего труда раннего периода его философствования, и представляет особый интерес в двоякой связи. С одной стороны, она содержит развёрнутый анализ скуки как основополагающего настроения современности; с другой, предлагает столь же детальное определение сущности организма и жизни – в «Бытии и времени» эта проблематика была лишь обозначена Хайдеггером.

 

Толле

2. Э. Толле, Сила момента сейчас

Последи за растением или за животным и позволь им научить тебя принимать то, что есть, позволь им научить тебя уступать настоящему моменту. Позволь им научить тебя Жизни. Позволь им научить тебя целостности, что означает быть единым, быть собой, быть настоящим. Позволь им научить тебя тому, как жить и как умирать и как не превращать жизнь и смерть в проблему.

 

Junger_Promieniowania

3. E. Junger, Promieniowania

“Wczoraj uwięziono tu Żydów, aby ich deportować – najpierw rozdzielano rodziców z dziećmi, tak że płacz słychać było na ulicach. Nie wolno mi ani na chwilę zapominać, że jestem otoczony przez nieszczęśliwców, przez ludzi jak najgłębiej cierpiących. W przeciwnym razie jakiż byłby ze mnie człowiek, jakiż oficer. Mundur zobowiązuje do występowania w obronie, gdziekolwiek tylko to możliwe. Ma się wszelako wrażenie, że w związku z tym, jak Don Kichot, trzeba zadrzeć z milionami”.

 

dzh._m._kutzee_elizabet_kostello

4. Дж. М. Кутзее, Элизабет Костелло

“-Я просто говорю, что люди не могут жить без надежды или даже без иллюзий. Если ты обратишься к любому из тех, кто присутствовал за столом, и попросишь их, ученых-гуманитариев или, по крайней мере, преподавателей гуманитарных дисциплин, определить конечную цель их трудов, они, без сомнения, ответят, что всеми способами стремятся сделать большую часть человечества лучше.
— Да. И при этом обнаружится, что они — настоящие последователи своих предшественников-гуманистов, которые предлагали светское понимание спасения: возрождение без вмешательства Христа. Только трудами самого человека. Как древние греки или американские индейцы. Или зулусы. Ну так вот, это невозможно”.

 

Донна Тартт

5. Донна Тартт, Тайная история

Окрема подяка Оксані Максимчук, яка порадила прочитати цей чудовий роман.

“— Может, вы и Диониса видели? — вырвалось у меня в шутку, но Генри кивнул так, словно бы я спросил его о чем-то само собой разумеющемся — например, сделал ли он домашнее задание. Я остолбенел. — Как, прямо во плоти? В козлиной шкуре? С тирсом?
— Что ты можешь знать о Дионисе? — сказал Генри, вскинув голову. — Что, по-твоему, мы видели — карикатуру? Изображение на вазе?
— Не могу же я поверить, что вы действительно…
— Что, если бы ты никогда не видел моря? Если бы твое представление о нем основывалось на детском рисунке — волны, намалеванные синим мелком? Ты и понятия не имеешь, как выглядит Дионис. Мы сейчас говорим о Боге. Бог — дело серьезное”.

 

 

Слотердайк

6.  П. Слотердайк: Сферы. Микросферология. Том 1. Пузыри

“Хайдеггер, если его правильно читать, вопреки августиническим ассонансам также более не приглашает нас
искать истину во внутреннем человеке; он призывает 
погрузиться в ужасающую колоссальность внешнего. Его
деревня — это местонахождение колоссального. Как и
все провозвестники истины, он призывает стоящих 
вокруг: идите сюда! Однако теперь приход подразумевает
уже не вступление в божественную интимную сферу, а
исход в экстатическую бренность”.

 

_cover.indd

7. О. Ван дер Харт, Э. Р. С. Нейенхэюс, К. Стил, Призраки прошлого: структурная диссоциация и терапия последствий хронической психической травмы

Авторы предлагают вниманию читателя теорию структурной диссоциации, которая задает рамку для организации терапевтического воздействия при работе с пациентами, страдающими от последствий психической трамвы, а также открывает новые перспективы в области психотравматологии. Данная теория может послужить основой для интеграции разных концепций психической травмы.

 

LYSHEHA

8. О. Лишега, Зима в Тисмениці

Пісня 55

Спи, моя люба, усе засинає,
Попивши на ніч з ріки молока..
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом, дрімає..
Колиска твоя, всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі,
Підвішена до неба снами..
Я заплету твої коси до завтра,
Ранком нахилюсь над тобою в інеї —
Стрічки яскраві, багряні..
Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним..
Крига над тобою, крига під тобою..
Полум’я відігріє пам’ять..

 

 

Матіяш_Братик_біль

9.  Б. Матіяш, Братик Біль, Сестричка Радість

“Часом хочеться скласти свій приватний словник. Лексикон улюблених речей, понять і станів. То був би просто їх перелік, без жодних дефініцій, бо те, що любиш, знаєш так добре, що воно не потребує додаткових означень. У цьому лексиконі не було би нічого складного. Тільки дуже прості речі, прості – а тому найдорожчі й найулюбленіші. Ті, з якими добре жити життя. Ті, які часто не становлять жодної цінності ні для кого іншого, тільки для тебе, але тебе наповнюють великою втіхою і радістю. Їх немає потреби розташовувати за абеткою. Їх називаєш так, як вони є довкола, – а в світі все має свій, цілком нештучний порядок”.

 

Tin y dzerkali

10. К. Міхаліцина, Тінь у дзеркалі

“Безпомилкове відчуття своєї квітковості або, іншими словами, вразливості й скороминущості скасовує недобрий ейджизм, що невідь-чому поширився в українській літературі останнім часом, хтиво висміюючи старість з усіма її непривабливими виявами, які раніше викликали співчуття, розуміння і бажання допомогти. Ми всі роковані не тільки на життя, але й на старіння та вмирання, пояснює Міхаліцина, не раз згадуючи покійних близьких або й того, хто не уник людської долі – “бога/що тихо сидить над рікою повною листя/забувши достоту вже/хто він». Про це ж один з найзворушливіших віршів збірки, «Мангеттен. Любов. Париж», де зафіксовано неминучі атрибути життєвого періоду, в якому вже все сталося; однак тут нема місця для глумливого сміху, тому що постаріти, врешті, доведеться всім, але не всім дано звідати визвольне таїнство того, про що сказано у першому ж рядку: «Любити – це значить старіти разом»”.  (З передмови К. Москальця)

 

 

Олег Лишега читає свій переклад з Робінзона Джеферса: Олені покладають кості


Лишега читає свій переклад з Робінзона Джеферса

Олег Лишега читає свій переклад з Робінзона Джеферса; Келія Чайної Троянди, 17 вересня 2014 року

Робінзон Джеферс

ОЛЕНІ ПОКЛАДАЮТЬ КОСТІ

Я вже піднявся стрімкою стежкою до половини гори

понад глибокою ущелиною. Потічок перебіг стежку,

пробиваючись поміж корчі і каміння, коливаючи

різьблені папороті, сяйлива дзюркітлива вода,

чиста з гір, але десь чую сморід.

Дивно, спускаюся потоком.

За якийсь десяток кроків у гущавині

карликового дуба та гірського лавру

бачу маленький сховок, завислий,

як пташине гніздо над урвищем,

мілке плесо і довкола трава. А по ній

розкидані всюди кістки, вибілені кості

і зовсім свіжі, ще смердять.

Роги й кості: ось воно що,

сховок для поранених оленів;

скільки їх, бува, калічених,

рятуючись від мисливців, заповзають

у хащі й лежать; тут мають останній ковток води

і спокій умерти; непролазні вічнозелені кущі

і похмура стіна оберігали святилище,

а з глибокої прірви холодив вітерець.

Хай би й мої кості лягли з їхніми.

Але чи варто, це ніби відступ. Хіба не відомо –

в житті буває всяке, і добре, і зле, а насправді

воно сіре, ніяке і можна дотягти

до глухої межі, як би не солодко у траві, воді,

над проваллям, конаючи від болю,

мріяти про смерть. Тобі дароване життя

і користай ним – може, не таким аж коштовним

даром, але – гідно прийми його дорешти.

Моє вже спорожніле, відтоді

як умерла моя єдина – спорожніле?

А ті великі блакитні очі вогненнокосої внучки,

хіба не її? – Що дам я дитині? Дивлюсь на неї,

аж дивно: хто це в осені світу…

Бо старію, ось біда. Мої діти і внуки

дадуть собі раду, і нащо чекати ще яких десять літ,

уже й так шістдесят сім, десятком більше, менше,

аж доки не підповзу до урвища й, зірвавшись,

згину, як вовк, що втратив подругу? –

Я ж собі зарікся давно,

аж тридцять літ назад: хто п’є вино,

той п’є до дна, навіть у гіркому осаді щось та знайдеш.

Олені в тій красі поклали їхні кості; мушу нести свої.

Переклад Олега Лишеги

Повний текст мого виступу на врученні премії імені Юрія Шевельова


Вельмишановні пані і панове,

Високоповажне журі,

Колись, вивчаючи творчість київських неокласиків, зокрема, Миколи Зерова, я сутикнувся з питанням, на яке довший час не міг знайти відповіді. Було це наприкінці вісімдесятих, чимало знакових імен і творів усе ще знаходилися під забороною, інформацію доводилося видобувати по одному біту, радше у приватних розмовах, аніж там, де її слід шукати, тобто в бібліотеках. Питання звучало так: чи існувала яка-небудь сполучна ланка поміж буйним літературним розквітом 20-х років – і тим, що залишилося від літератури та літературознавства після страхітливого сталінського терору у 30-х, коли знищували не так твори, як авторів і саму традицію нічим не скованого творчого мислення та пошуку. Аж до покоління шістдесятників картина української літератури відверто нагадувала пейзаж руїн, щось на кшталт нинішнього донецького аеропорту, де жменька сміливців протистоїть незрівнянно могутнішим силам мороку. Інтуїція підказувала, що такі сміливці мали би бути і в лихолітті сталінських репресій, люди, які дивом уціліли від фізичної розправи, попри все продовжуючи плекати добру, вироблену мову, непідкупний смак і непродажну гідність. Така собі героїчно-аскетична течія, як називав своїх гравців у бісер Герман Гессе. Імена деяких з них ми навіть знали, от як Бориса Антоненка-Давидовича або Григорія Кочура. Але це були вже радше символічні імена й постаті, тоді як потреба полягала у доторку до джерел живої води, до когось, хто міг би не тільки передати світло українського Ренесансу 20-х років, познайомивши з тогочасними ідеями, часописами, книгами і розташуванням сил, але й дав би належну оцінку нашій актуальній ситуації. Ми потребували когось, хто міг би стати живим авторитетом, бо «авторитетам» у лапках, чиї фотографії публікувалися на першій сторінці газети «Літературна Україна» і чиї твори видавалися дуже багатотисячними тиражами, ми не вірили за замовчуванням, і «творів» їхніх, «творів» теж у лапках, читати не збиралися.

Відповідь знайшлася зовсім несподівано, коли Микола Рябчук, який усе життя постачає мене найкращими на світі книгами, дав прочитати видані за кордоном «Палімпсести» Василя Стуса з передмовою Юрія Шевельова. З перших таки рядків того тексту ставало зрозуміло, що ось та людина, досвідчена, розумна і непродажна, якій можна вірити на слово. Дозволю собі зацитувати кілька речень з цієї передмови: «Суть у знайденні себе в світі шпиків, сексотів, стукачів, колючих дротів і знелюднення. Знайдення себе – це знайдення української людини. І, в кінцевому підсумку, знайдення в собі людини і української людини – запорука політичних змін».

Пізніше, коли вже в незалежній Україні вийшли друком окремі книжки Шевельова, це перше враження зустрічі з автентичним авторитетом, який знає, в чому суть, і говорить про це посутні речі, тільки зміцнювалося.

Вільний інтелектуал, ретельне письмо, дисципліноване мислення, безмежна ерудиція, а ще непідробний інтерес до найактуальніших процесів в українському письменстві – ви, мабуть, пам’ятаєте, що Юрій Шевельов устиг написати приязну статтю навіть про «Бу-Ба-Бу», яке тоді щойно з’явилося на видноколі, – ось усе це робило старого майстра взірцевим і направду привабливим, завдавало критерій. Це була людина-міст, перекинутий над безоднею безчасу. Це були традиція і модерн одночасно. Не в останню чергу саме завдяки Шевельову ми зрозуміли, що аеропорт під назвою «Українська література» здавати не можна. Звідси ще полетять наші літаки до Європи, Америки і до всього білого світу.

Тому мені надзвичайно приємно бути серед головних претендентів на відзнаку, пов’язану з таким дорогим і важливим іменем.

Дякую за увагу.