Позначка: костянтин москалець

Вельмишановні пані і панове,

Високоповажне журі,

Колись, вивчаючи творчість київських неокласиків, зокрема, Миколи Зерова, я сутикнувся з питанням, на яке довший час не міг знайти відповіді. Було це наприкінці вісімдесятих, чимало знакових імен і творів усе ще знаходилися під забороною, інформацію доводилося видобувати по одному біту, радше у приватних розмовах, аніж там, де її слід шукати, тобто в бібліотеках. Питання звучало так: чи існувала яка-небудь сполучна ланка поміж буйним літературним розквітом 20-х років – і тим, що залишилося від літератури та літературознавства після страхітливого сталінського терору у 30-х, коли знищували не так твори, як авторів і саму традицію нічим не скованого творчого мислення та пошуку. Аж до покоління шістдесятників картина української літератури відверто нагадувала пейзаж руїн, щось на кшталт нинішнього донецького аеропорту, де жменька сміливців протистоїть незрівнянно могутнішим силам мороку. Інтуїція підказувала, що такі сміливці мали би бути і в лихолітті сталінських репресій, люди, які дивом уціліли від фізичної розправи, попри все продовжуючи плекати добру, вироблену мову, непідкупний смак і непродажну гідність. Така собі героїчно-аскетична течія, як називав своїх гравців у бісер Герман Гессе. Імена деяких з них ми навіть знали, от як Бориса Антоненка-Давидовича або Григорія Кочура. Але це були вже радше символічні імена й постаті, тоді як потреба полягала у доторку до джерел живої води, до когось, хто міг би не тільки передати світло українського Ренесансу 20-х років, познайомивши з тогочасними ідеями, часописами, книгами і розташуванням сил, але й дав би належну оцінку нашій актуальній ситуації. Ми потребували когось, хто міг би стати живим авторитетом, бо «авторитетам» у лапках, чиї фотографії публікувалися на першій сторінці газети «Літературна Україна» і чиї твори видавалися дуже багатотисячними тиражами, ми не вірили за замовчуванням, і «творів» їхніх, «творів» теж у лапках, читати не збиралися.

Відповідь знайшлася зовсім несподівано, коли Микола Рябчук, який усе життя постачає мене найкращими на світі книгами, дав прочитати видані за кордоном «Палімпсести» Василя Стуса з передмовою Юрія Шевельова. З перших таки рядків того тексту ставало зрозуміло, що ось та людина, досвідчена, розумна і непродажна, якій можна вірити на слово. Дозволю собі зацитувати кілька речень з цієї передмови: «Суть у знайденні себе в світі шпиків, сексотів, стукачів, колючих дротів і знелюднення. Знайдення себе – це знайдення української людини. І, в кінцевому підсумку, знайдення в собі людини і української людини – запорука політичних змін».

Пізніше, коли вже в незалежній Україні вийшли друком окремі книжки Шевельова, це перше враження зустрічі з автентичним авторитетом, який знає, в чому суть, і говорить про це посутні речі, тільки зміцнювалося.

Вільний інтелектуал, ретельне письмо, дисципліноване мислення, безмежна ерудиція, а ще непідробний інтерес до найактуальніших процесів в українському письменстві – ви, мабуть, пам’ятаєте, що Юрій Шевельов устиг написати приязну статтю навіть про «Бу-Ба-Бу», яке тоді щойно з’явилося на видноколі, – ось усе це робило старого майстра взірцевим і направду привабливим, завдавало критерій. Це була людина-міст, перекинутий над безоднею безчасу. Це були традиція і модерн одночасно. Не в останню чергу саме завдяки Шевельову ми зрозуміли, що аеропорт під назвою «Українська література» здавати не можна. Звідси ще полетять наші літаки до Європи, Америки і до всього білого світу.

Тому мені надзвичайно приємно бути серед головних претендентів на відзнаку, пов’язану з таким дорогим і важливим іменем.

Дякую за увагу.