В одному з найвідоміших фільмів Крістофера Нолана «Початок» (2010) серед іншого обігрується мотив так званого тотема, речі, призначеної бути своєрідним якорем, зачепленим за ґрунт неспростовної реальності. Життя є сном, аякже, ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, який написав однойменну драму, вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені, хто по коліна, хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя – це ще не все життя, а повсякденна мана – ще не вся ява сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені і не дуже сновидіння до беззаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральна кістка, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що до тотема не повинен доторкатися ніхто, за винятком його господаря; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) – або ж затягнути у сни власні.

Гадаю, кожен з нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети і годинники, весь цей коштовний непотріб, що , назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття – ще неможливіше, надто багато жаркої пам’яті і неповторних барв почуттів пов’язано з цими дрібницями, надто багато щемких забобонів і тремких надій. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я першим ділом дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема, чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене продовжує дивувати і, не побоюся щиросердого зізнання, зворушувати мало не до сліз те, що гітара тримає стрій. Беру акорд – а вона не фальшивить. Не довіряючи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну – ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Півроку минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, а потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи і сині іриси. Де мене тільки не носило протягом цього часу, яких тільки криз і катастроф не відбулося у країні і на нашій найкращій з можливих планет! Яких тільки переворотів твого світу не сталося завдяки мандрам, зустрічам, сваркам і примиренням, усій різношерстій решті, з якої складаються переконливі й не зовсім сновидіння людського життя. А вона тихо й вірно очікувала свого часу у чохлі, наполегливо тримаючи правильний стрій, щомиті готова грати далі, щомиті готова знову бути носієм музики. Ця по-своєму відчайдушна і героїчна готовність бути, готовність продовжувати мелодію саме з тієї ноти, на якій ти закінчив гру півроку тому, часто нагадує мені розповідь Мартіна Гайдеґґера про його хатину у горах Шварцвальду. «Подеколи працю в горах доводиться досить надовго переривати – там, унизу, треба викладати, вести переговори, писати відгуки, їздити з доповідями. Але щойно я повертаюся нагору, у перші ж години весь світ колишніх питань знову зусібіч оточує мене в хатині і при цьому у тих самих словесних відбитках, у яких я залишив його», – писав філософ у «Творчому краєвиді».

Без цих надійних якорів – без гітари, без хатини у горах, врешті, без іграшкової металевої дзиґи – так легко загубитися у примарних світах неавтентичного існування, де всі – як один, і ніхто – як він сам. У світах, де правують чутки, плітки і обмови замість певних відомостей, де лиця міряють, як медичні маски, у світах, де забагато шумовиння пустопорожніх слів, а первісної тиші, з якої одної може народитися істинне Слово, взагалі не чути ніколи. Тому міцніше стискаймо свої чарівні тотеми, грифи гітар, кулькові ручки і хто там ще якими амулетами багатий, пробираючись крізь хаотичну плутанину віртуальних лабіринтів ілюзії до певного світла і надійного ґрунту реальності. Тільки при тому світлі зникають примари. Тільки на тому ґрунті життя перестає бути сном, стаючи самим собою.