45 років дощу


За вікном негода, час від часу дощ. Похмуро й незатишно. Через два дні виповнюється – страшно сказати – 45 років, відколи мене забрали до війська. Пам’ятаю, що перед тим я завжди дивувався своєму батькові, адже він з року в рік не забував згадати день, коли до армії забрали його. Тепер не дивуюся. Чимало моїх доармійських знайомих і друзів стверджували, що в армії я неймовірно змінився, а дехто взагалі казав, що мене там підмінили.

Так, змінився, ні, не підмінили. Просто завдяки тим, часто понад звичайну людську силу випробуванням і злигодням мені вдалося відчути, хто я є насправді. Таких речей не навчать жодні, хай там які мудрі, книги. Тільки через хронічну невиспаність, бійки з кровопролиттям, через ретельну зосередженість на виконанні справжнього, а не уявного бойового завдання, через виснажливий тривалий біг по випаленому степу, через надмір не-свого можна себе несправжнього подолати, а справжнього – пригадати, створити і відтворити, намагаючись звідтоді втілювати власний ідентифікаційний образ усе подальше життя. Власний. Не їхній.

Через роки виявилося, що бій був не з Китаєм і не з Іраном, навіть не з СРСР. Воювати довелося з власними привидами – зі страхом насамперед, але також із м’якістю, ліричністю і всепрощенням. Дехто не витримав тоді такої війни – і привиди перемогли. А для декого вона затяглася на все життя.

З думкою про хлопців, які зараз захищають нас усіх, і часто гинуть, захищаючи.

Я не спав цілу ніч, дощ на місто падав І пливли за вікном одинокі авта. Ти пішла, але був голос твій зі мною, Він казав, що усім хочеться любові, Він казав, що усім хочеться любові. Приспів: Я забув де я був, але дощ нагадав І текла по вікну кров чужа і руда. Передай туди крапельку води, | Запали свічу тоненьку, хай померехтить. | (2) Тільки тим, хто бував на далеких войнах Ці слова про любов мало що говорять. Ти повір нам усім хочеться одного: Щоби дощ не стихав безконечно довго, Щоби дощ не стихав безконечно довго… Приспів.

26 квітня: від імператора-філософа до поета-неокласика


Город майже повністю скопаний, мама посіяла чорнобривці й матіоли, висадила жоржини (красиве), залишилося посадити картоплю (корисне).

У перервах з роботою читаю стоїків – саме ця лектура здається найбільш відповідною у час війни, ураганного західного вітру і зламу дотеперішньої парадигми світоустрою.

«Не мрій про те, чого в тебе немає, а цінуй те, що є, і з вдячністю згадуй, як сильно ти б за цим сумував, якби не міг назвати його своїм», – спокійно каже мені останній імператор золотого віку Марк Аврелій.

26 квітня завжди було для мене особливим днем. Саме сьогодні народився Марк Аврелій, імператор-філософ, втілена мрія Платона.

І сьогодні ж таки день народження Миколи Зерова, мого найулюбленішого поета, який плекав для української мови несамовито гарний сон Еллади й Риму і був безжально знищений новітніми варварами у шкірянках…

LUCROSA

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно,
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
1921

Ти сам єси своїм пробудженням


гіацинт

О, як незвично бачити все це: вологу чорну землю, зелений мох, дрібний весняний дощик навскоси; які солодкі ці гіркі блискучі пахощі, яке все нове і справжнє у глибинах простору, котрі нарешті відкрилися натомленим очам, — і цей сильний молодий вітер, наповнений голосами птахів, і ці дивні прекрасні хмари…

Прокидаєшся після важкого сну у задушливій кімнаті і, похитуючись, виходиш сюди, виходиш в сюди, якого стільки чекав і так кликав, не знаючи його справжнього імені, кликав прозрінням, дійсністю, вірою, всіма на світі іменами; воно ж не мало жодного імені, воно приходить саме́, тоді, коли його вже не чекаєш ніколи, коли вже зрікся його і майже прокляв, воно настає і є, і тоді читаєш Кавафіса та Елітіса, і тоді вдихаєш запах свіжої риби, і тоді слухаєш The Doors, дивлячись альбом Рембрандта, — і хоча це сюди , це воно не має власної назви, — інакше його би також зробили власністю, — ти розумієш, ти відчуваєш, ти сам єси своїм пробудженням, своїм одужанням, своєю вірою, своєю смертю.

Боже, як добре, що я дожив до сьогоднішнього дня з особливим весняним світлом, строгим і прекрасним сірим світлом, яке повертає речам форму, а формі — колір, а кольору — сенс…

(«Келія Чайної Троянди», 20 березня 1991 року)

Ностальгійна розмова. Львів, 31 травня о 17:00


1080×1080_6

 

Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода.

 

 

Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце.

“Келія Чайної Троянди”, З листопада 1989 року

 

Подяки весняним жертводавцям


20250507_180136 (1)

Фрагмент скопаного мною у травні городу біля Келії Чайної Троянди. Кожен повинен плекати свій сад.

* * *
Минає весна!
Плачуть птахи, і в риб
на очах — сльози.

Мацуо Басьо

***

Хочу від усього серця подякувати своїм жертводавцям, які протягом весни надіслали мені допомогу через реквізити, вказані на цьому блозі.

Насамперед моє “спасибі” стосується тих, хто неодноразово надсилає допомогу – В’ячеслава Федченкова, Дмитра Шандри і Дмитра Безвербного; зараз ці хлопці служать у війську і я щодня прошу Божої опіки та захисту для них.

А ще хочу подякувати ось цим людям:

  • О. Супрун (підозрюю, що це наша дорога Білочка з Твіттера)
  • Людмила Шевченко (також давня приятелька із Твіттера, чудово знає – і викладає – латинську мову)
  • Антон Тихомиров
  • Марина Ткаченко (теж неодноразові пожертви)
  • В. Федюк
  • Максим Мельник (одна з найщедріших пожертв цього року вкупі з теплими словами про мої книги).

Звичайно, якби була пенсія, я би прибрав ці реквізити для пожертв. Але пенсії не передбачається, тому вдячний вам дослівно за кожну гривню.

Нехай ці гривні повернуться вам сторицею, у вигляді злив євро та доларів!

Живемо далі.