Моя бабуся Олександра з моїм майбутнім батьком Вілієм

Нещодавно ми з дружиною переглянули гарний бельгійсько-французький фільм “Мовчання моря”. Це вже третій фільм, знятий за однойменним романом Веркора, що його підпільно поширювали в окупованій нацистами Франції. За сюжетом, старший чоловік і його онука навідріз відмовляються розмовляти з німецьким офіцером, якого поселили до них у дім. Попри всю його інтелігентність, підкреслену ввічливість і талановитість, попри його добірну французьку мову і невдаване захоплення французькою культурою. Це – ворог. З ворогами не розмовляють. Їх знищують.

– Я вже непогано на той час говорив німецькою, – згадував батько. – Їх привезли до села цілий батальйон, готувалися до відступу. Окопи рили, міст будували через Сейм. Один питає мене: “Ти знаєш, де поховані німецькі солдати?” “Знаю”, – кажу. Ми пішли до лісу. Там, як і скрізь на їхніх військових цвинтарях, стояли березові хрести, а на хрестах висіли каски. Він зняв одну, подивився, похитав головою, повісив назад. Усередині кров запеклася. Пішов до іншої могили, зняв каску, оглянув – ця була ціла. Він повісив свою, продірявлену кулею, на хреста, а цю забрав. Тільки ж і вона його не врятувала, бо через два тижні, коли наші пішли в наступ, йому відірвало голову…

На початку 1990-х, коли вже розвалився Радянський Союз, до нашого села почала надходити гуманітарна допомога, в тому числі й з Німеччини. Мій батько і тітка, які осиротіли від рук німецьких “добродіїв”, навідріз відмовилися отримувати ті пайки з какао та макаронами. Ця відмова теж була своєрідним мовчанням у відповідь на жест нащадків убивць і загарбників. Вона теж була виявом колективної травми, де жертвами стали всі – і розстріляні, і їхні кати. Тінь цієї травми лягла на всю долю і творчість мого батька. В одній із його повістей, “Діти мої, квіти” є розповідь про хлопчика-партизана, який, утікаючи від німецьких людоловів, потрапив у трясовину. Болото оточує айнзацгрупа:

– Скажи, де партизани, і ми кинемо тобі мотузку. Ти врятуєшся, житимеш.

– Киньте її Гітлеру, – відповідає хлопчик. – Нехай він на ній повіситься…

Лунає автоматна черга, і замість хлоп’ячої голови розпливається кривава пляма.

…Я пригадую всі ці речі напередодні Дня пам’яті й перемоги над нацизмом і відчуваю, наскільки вони порівняно з дитячими роками тепер емоційно зблякли, коли на нашу землю прийшли інші, російські нацисти й окупанти. Коли вулицями йдуть безрукі й безногі чоловіки та жінки, скалічені російською зброєю. Коли на Майдані Незалежності вже не вистачає місця для нових синьо-жовтих прапорців, поставлених у пам’ять про загиблих від російських рук дітей і дорослих. Коли у вдів до ранку світяться вікна на кухнях – чого вони там сидять? Плачуть? моляться? чекають? Чого чекають?

Ті, старі рани й урази, заніміли. Зарубцьовані шрами ниють тільки на негоду і тільки в таких, як я, чиї родини обпекло чорним вогнем Другої світової війни.

А ось ці, свіжі рани, кричать удень і вночі. Народжені в незалежній уже Україні хлопці й дівчата, які не знають жодної іншої батьківщини, окрім цієї, з головою кидаються на її захист – і гинуть. Як бути із цим болем? З пам’яттю про них? З мовчанням про них і нехтуванням ними?

Я дуже прошу, киньте тепер ту мотузку Путіну. І нехай він на ній нарешті повіситься.

Читати повністю