Евакуаційний вихід


У часі жорстокого руйнування моєї держави, коли щодня вчишся жити поруч із болем і смертю, я опинився між бюстів римських імператорів і серед відсторонених ликів раптом упізнав споріднену душу, Марка Аврелія. Він писав нотатки до самого себе в таборі на дунайському кордоні, під час війни і моровиці. Він знав, що таке тримати внутрішню цитадель, коли довкола валиться світ. Він так і помер там, загорнувшись у плащ і відвернувшись лицем до стінки похідного намету.

Помер? Ні, перейшов до безсмертя, у яке, щиро кажучи, не вірив.

З твору Платона. «Тож той, хто має високий розум, хто звик до роздумів і про всі часи, і про всі речі загалом — як ти гадаєш, чи може це смертне життя здаватися йому чимось важливим? Це неможливо, — відповів він. Тоді така людина і  смерть не вважатиме тяжким випробуванням? Ні, в жодному разі».
Марк Аврелій, Роздуми, 7/XXXV

Я стояв перед ним і пригадував давній свій вірш про втрачений Рим, про далекий рідний край, про заранні пошуки добірного народу і невитрачену ніжність до нього. Писаний в іншу пору, вірш раптом по-новому заговорив до мене і до теперішнього часу. Я посміхнувся і заспокоївся. Може, це найдієвіша форма розради: упізнати в незворушному камені погляд того, хто так само чекав на свою смерть, і не втратив мужності.

Бо ж хіба смерть – це не евакуаційний вихід у часі гаданої безвиході?

***

холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку

Не треба нас присипляти


Принц

«Оце вже точно по мою душу», – думає Принц, коли я вранці заходжу до ванної кімнати. Особистий простір, про який писала Вірджинія Вулф, потрібен не тільки жінкам та письменникам; собаки також потребують усамітнення. Водночас Принц чудово розуміє, що ванна кімната створена не для собак. Очі в нього як у в’язня, якого запрошують на страту. Хтозна чому Принцові здається, що стратити його повинен саме я. Так принаймні здається мені, коли дивлюся в сповнені неземного смутку карі очі.

Колись, іще на початках мого поселення в Києві, Принц відчутно гризонув мене за ногу і довший час після того злощасного випадку стосунки наші не складалися. Ясно, що їжу я йому виносив і воду в мисочці міняв, але особливої приязні (як у випадку з моїм дорогоцінним Тузіком) не було. Часом, під настрій, я міг почухати його темну плямку на голові, подеколи він привітно махав хвостом і гостинно скавчав, коли я повертався з довших подорожей.

Не більше.

Рівно рік тому, в червні, у Принца віднялися задні лапи. Я вже писав тут про саможертовну посвяту моєї дружини Богданки. На осінь, коли похолодало, вона забрала його жити до хати. Не володаючи задніми лапами, пес часто ходив під себе, а це означало повсякчасне прибирання калюж і какашок. На пошті вже звикли, що нам треба незліченна кількість посилок з пелюшками («Ваші пелюшки біля дверей стоять, як завжди!»)

Тим часом добрі люди одразу ж після катастрофи з собакою порадили усипити його.

Ага, усипити, легко сказати. Щоб потім він приходив у наші й без того тривожні сни і, зазираючи карими очима в душу, мовчки питав, за що ми його вбили.

За що конкретно ви мене вбили? Адже я нічого такого не зробив. Кожного може спіткати раптова неміч або невиліковна хвороба, однак це не провина, варта смертної кари. Адже ми всі – і я, і ви, ті, хто читає ці слова – на короткий час тут, ніби в гостях у буття. Шалена швидкість лету по той бік землі і світла у супроводі цілого кортежу улюблених псів, котів, птахів та інших істот.

І назад ніхто не повертається, ніколи.

– Я його вбивати не буду, – безапеляційно заявила Богданка. – Скільки йому відведено, стільки й житиме. Я його взяла до нас, я за нього й відповідаю.

На нашій пам’яті було вже так багато цих вірних псів та інших істот. Першим знайомим собакою в житті був Топа, який стеріг хатинку моєї бабусі. Потім дорогий і незабутній Тузік, його брат Каштан, Буран, кішки Карга, Дана і Пушинка, дві сестри Найди, які любили ходити зі мною на риболовлю, Тоторо Борода, бездомний пес, який жив біля Леруа Мерлену, Барс і Пірат, яким Богданка присвятила свою книжку – і далі за списком. Хтось із них упав до каналізації на тваринницькій фермі і не зміг вибратися, той помер від старості, того збила машина, ту повісили в посадках недобрі сусіди-нелюди, іншого задушив вовкодав, ще одна провалилася під кригу, перебігаючи Сейм, а того… о, так, того усипили.

І тепер, любий Принце, в нас не лишилося жодного собаки, окрім тебе. Нехай і з слабенькими, тремтячими лапами, але живого. З розумним поглядом і бажанням ласки. Я ніколи не забуду, як ти колись заскочив до хати, схопив у зуби іграшкового ведмедика – і прожогом назад, до буди! Принце, ану негайно віддай ведмедика! Глухе погрозливе гарчання у відповідь. Довелося виманювати терориста з буди смачняшками, тихцем рятуючи приголомшеного заручника, який і зараз починає затинатися, переповідаючи ту страхітливу подію.

А одного разу Принц упіймав справжнього живого злодія! За руку. Миршавий дядько зі спитим лицем зайшов у двір, мовляв, дайте води напитися, бо ніде переночувати, нікого з нас на подвір’ї не було, тож він схопив візок із ґумовими колесами (частину його ви можете бачити на фото) – і мерщій до хвіртки, на вулицю, де за візок можна отримати цілу пляшку прекрасної каламутної самогонки! Але Принц не спав, та й схопив його. З того часу дядько перестав (сподіваюся) шастати по чужих дворах.

І після всіх цих пригод, веселого й печального екзистенційного спільного досвіду нам радять покликати добру тітоньку Смерть із визвольним шприцом у кістлявій руці. А ви – відверніться, не дивіться, як я роблю йому заштрик, як тілом котяться конвульсії, як він дивиться в цей час, на вас дивиться сповненими всерозуміння й прощання, і прощення, аякже, очима, адже собаки завжди все прощають тим, кого люблять. І навіть тим, хто їх усипляє.

*

не біжи від мене мій псе не залишай мене

ти навіть не знаєш як міцно мені хочеться

щоби ти був поруч

не біжи від мене по той бік землі

і по той бік місяця не залишай мене в лісі

щойно западе темрява мій найдорожчий псе

не відходь від мене щоб не сидіти мені

біля мурашника щоб не вити мені між дерев

щоб не шукати слідів твоїх де ти спіткнувся

щоб не питати всіх як так тебе не стало

коли дивитися здалеку смерть здається

такою несправжньою а коли наближається

ранить багато й міцно як шкло гостре

пробиває лапу як вистріл мисливця ранить

серце псе мій найдорожчий покладу голову

на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап

заплющу очі тихо по тобі плакатиму

(Богдана Матіяш, збірка «Твої улюблені пси та інші звірі»)


Коли мене нема вдома, Богданка сама бере тебе на руки і виносить надвір. А там, Принце – Літо Господнє буяє, там жасмин духмяний цвіте, рожеві півонії і шипшина сповідують радість бути. Після моторошно гучних вибухів, які вже п’ятий рік лунають у київському небі, ти чуєш тільки найгучніші звуки. Коли знову лунає сирена повітряної тривоги, сусідські пси виють від жаху не своїми голосами. Дослівно не своїми. Це виття нагадує пронизливі зойки катованих людей. А ти не виєш. Ти лежиш під своєю улюбленою калиною і незмигно дивишся на мене. Твої мудрі очі говорять більше, ніж може сказати людська мова. Ми обоє можемо загинути зараз від вибуху, каже твій погляд, але як же добре жилося нам разом! Якби ще цей день. Може, це літо. Або навіть цілий рік іще. Не треба нас присипляти. Та це нічого вам і не дасть, бо, помираючи, ми нарешті остаточно прокидаємося насправді.

45 років дощу


За вікном негода, час від часу дощ. Похмуро й незатишно. Через два дні виповнюється – страшно сказати – 45 років, відколи мене забрали до війська. Пам’ятаю, що перед тим я завжди дивувався своєму батькові, адже він з року в рік не забував згадати день, коли до армії забрали його. Тепер не дивуюся. Чимало моїх доармійських знайомих і друзів стверджували, що в армії я неймовірно змінився, а дехто взагалі казав, що мене там підмінили.

Так, змінився, ні, не підмінили. Просто завдяки тим, часто понад звичайну людську силу випробуванням і злигодням мені вдалося відчути, хто я є насправді. Таких речей не навчать жодні, хай там які мудрі, книги. Тільки через хронічну невиспаність, бійки з кровопролиттям, через ретельну зосередженість на виконанні справжнього, а не уявного бойового завдання, через виснажливий тривалий біг по випаленому степу, через надмір не-свого можна себе несправжнього подолати, а справжнього – пригадати, створити і відтворити, намагаючись звідтоді втілювати власний ідентифікаційний образ усе подальше життя. Власний. Не їхній.

Через роки виявилося, що бій був не з Китаєм і не з Іраном, навіть не з СРСР. Воювати довелося з власними привидами – зі страхом насамперед, але також із м’якістю, ліричністю і всепрощенням. Дехто не витримав тоді такої війни – і привиди перемогли. А для декого вона затяглася на все життя.

З думкою про хлопців, які зараз захищають нас усіх, і часто гинуть, захищаючи.

Я не спав цілу ніч, дощ на місто падав І пливли за вікном одинокі авта. Ти пішла, але був голос твій зі мною, Він казав, що усім хочеться любові, Він казав, що усім хочеться любові. Приспів: Я забув де я був, але дощ нагадав І текла по вікну кров чужа і руда. Передай туди крапельку води, | Запали свічу тоненьку, хай померехтить. | (2) Тільки тим, хто бував на далеких войнах Ці слова про любов мало що говорять. Ти повір нам усім хочеться одного: Щоби дощ не стихав безконечно довго, Щоби дощ не стихав безконечно довго… Приспів.

Чистий Четвер


И абіе пътель возгласи...

Свiчки i теплий чад. З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас — кати i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми, на цвинтарi, в притворi
Весна i дзвiн, дитячi голоси
I в вогкому повiтрi вогкi зорi.

Микола Зеров

Ангели кажуть


При ліхтарику

Найгірше  те, що нема інтернету. У наш час без інтернету багато не напрацюєш, тож від самого ранку  доводиться сумлінно бити байдики. Як і в перші дні війни виручає співпраця операторів – мій Vodafone лежить, Київстар теж, але lifecell працює за трьох і я принаймні можу зателефонувати до Києва, сказати дружині, що живий-здоровий та збираюся слухати Моцарта.

Так, найкраще на сьогодні те, що є павербанк і я можу зарядити ліхтарик та смартфон, а отже день не пропаде остаточно (електрики після удару російських орків нема від ранку, вода з’являється на кілька годин).

Ангели люблять слухати Моцарта, Бог – Баха. Кілька попередніх років я теж був як Бог, аж доки не дослухав усі 172 диски Баха, тому тепер доводиться долучитися до приязного товариства ангелів і разом з ними слухати Complete Mozart Edition (наразі Volume 5/Disk 5 of 9 – концерти для флейти з арфою і оркестром).

Цілий день не чути сирен (хоча повітряні тривоги в нас є, каже дружина, подивившись у телеграм-канал, і зараз також триває одна з них) – сирени й собі працюють від електрики, отже, сьогодні відпочивають, святкуючи, так би мовити, мимовільний шабат.

Ангели кажуть, що вони не бояться темряви, бо в темряві найкраще слухати адажіо. Якщо зараз над моїм темним містом летять дрони орди (а вони летять) я їх не чую, бо в навушниках Flute Concerto in G Major, K313-285c – II. Adagio non troppo.

Ангели кажуть, що життєрадісному Моцарту не бракує трагічної мудрості, притаманної музиці Баха, не бракує відваги дивитися в лице життю і смерті. Найкраще про це свідчить його Реквієм.

Але до Реквієма ще далеко. Він в іншому томі, на іншому диску, в іншому дні. А поки що хай буде свято мимовільного шабату, до якого так пасують триденний місяць-молодик над сусіднім будинком, рідні сузір’я весняного неба батьківщини,  і перші набубнявілі бруньки на спокійному Братові Бузку, які я вперше побачив уранці – і посміхнувся до них, забувши про відсутність електрики, інтернету, води, довгожданого миру, чого там іще…

Адже,  якщо ви читаєте ці слова, це означає, що світло на Чернігівщині рано чи пізно все одно з’явилося всупереч усім на світі хижим потворам мороку, завдяки нашим мужнім хлопцям та дівчатам запрацював інтернет, потекла вода і написаний при ліхтарику допис полетів у супроводі улюбленої музики ангелів до мого блоґу.