…Проте сьогодні на пробіжці мене наздогнало інше. Одна з другорядних героїнь фільму, фермерова сестра Марта, вчора наполегливо когось нагадувала, і я ніяк не міг збагнути, кого саме. І тоді, коли вона танцювала із сином на власному дні народження, і коли з болісним виразом обличчя вислуховувала сповідь своєї нещасливої та недосвідченої зовиці, і коли усміхнено стежила, як її брат риє бульдозером котлован для басейну, де купатиметься його дружина з майбутніми дітьми.

Ох, та це ж Дженіс Джоплін. Я аж зупинився від несподіванки. Дівчинка, яка бігла слідом, мало не врізалася мені в спину. Перепрошую, дівчинко. Джазовий оркестр і трубач, який каже проникливі слова простій дружині фермера, вічно заклопотаній євангельській Марті, матері декількох дітей, вірній помічниці та супутниці свого чоловіка. І Дженіс, живцем похована у блюзі, у запаморочливо п’янкій магії гімну нашої юності, “Summertime”, Дженіс-голос, несамовито живий і через десятиліття після смерті. Які ж вони подібні, ці дві жінки!

А що, якби Дженіс прожила ось таке життя? Теж могла б танцювати у дедалі ширшому колі своїх дітей, онуків, правнуків, святкуючи шістдесятий, сімдесятий, вісімдесятий і так далі день народження.

Та сама Дженіс, вона могла б жити й сьогодні, вона могла б сказати у вечірньому випуску новин: “Я – є”!

 

Може, їй добре тепер там, у раю для згорілих зірок і нетель. Але ця випадкова подібність двох жінок ставить переді мною питання, на які так важко знайти прийнятну відповідь.

Долетіти до істини, проживши сліпучим спалахом і зникнувши у двадцять сім років, як Дженіс? Чи все-таки витримати навалу буття і нестерпно тяжкої буттєвої маси “речей, обставин, люду та примар”, як писав Зеров, витримати без алкоголю, без героїну й інших анальгетиків та антидепресантів, поволі, роками роблячи крок за кроком у марудній повсякденній праці, щоб наприкінці довжелезного життя побачити, що саме вона була магією звичайних днів…
Читати повністю