Одна з моїх старих пісень, десь 1985 року, яку я в числі інших співав у вузькому колі київських друзів – там був Олесь Ільченко, мій однокурсник з Літературного інституту, а також його близькі приятелі – Олег Яновицький, Андрій Филипович та інші. Якраз завдяки Олегові Яновицькому ті старі записи й збереглися (як відомо, сам я своїх пісень пам’ятаю мало і виконую неохоче), спочатку записані на касетному магнітофоні, а згодом оцифровані.

I
Коли нам двадцять років
то світ такий широкий
вода в Дніпрі глибока
і часу вдосталь є
нема авторитетів
бо принцип паритету
зумовлює і вчинки
і думи і слова

II
Коли нам тридцять років
то ми цінуєм спокій
міста нас іритують
а друзів менше є
шукають паблісіті
і губляться по світу
ми вимикаєм світло
за їх здоров’я п’єм

III
Коли ж бо нам під сорок
повільнішають кроки
Вівальді “Пори року”
у сорок уже мав
зима така висока
Дніпро такий глибокий
коли нам сорок років
то нас уже нема.

Найгірше  те, що нема інтернету. У наш час без інтернету багато не напрацюєш, тож від самого ранку  доводиться сумлінно бити байдики. Як і в перші дні війни виручає співпраця операторів – мій Vodafone лежить, Київстар теж, але lifecell працює за трьох і я принаймні можу зателефонувати до Києва, сказати дружині, що живий-здоровий та збираюся слухати Моцарта.

Так, найкраще на сьогодні те, що є павербанк і я можу зарядити ліхтарик та смартфон, а отже день не пропаде остаточно (електрики після удару російських орків нема від ранку, вода з’являється на кілька годин).

Ангели люблять слухати Моцарта, Бог – Баха. Кілька попередніх років я теж був як Бог, аж доки не дослухав усі 172 диски Баха, тому тепер доводиться долучитися до приязного товариства ангелів і разом з ними слухати Complete Mozart Edition (наразі Volume 5/Disk 5 of 9 – концерти для флейти з арфою і оркестром).

Цілий день не чути сирен (хоча повітряні тривоги в нас є, каже дружина, подивившись у телеграм-канал, і зараз також триває одна з них) – сирени й собі працюють від електрики, отже, сьогодні відпочивають, святкуючи, так би мовити, мимовільний шабат.

Ангели кажуть, що вони не бояться темряви, бо в темряві найкраще слухати адажіо. Якщо зараз над моїм темним містом летять дрони орди (а вони летять) я їх не чую, бо в навушниках Flute Concerto in G Major, K313-285c – II. Adagio non troppo.

Ангели кажуть, що життєрадісному Моцарту не бракує трагічної мудрості, притаманної музиці Баха, не бракує відваги дивитися в лице життю і смерті. Найкраще про це свідчить його Реквієм.

Але до Реквієма ще далеко. Він в іншому томі, на іншому диску, в іншому дні. А поки що хай буде свято мимовільного шабату, до якого так пасують триденний місяць-молодик над сусіднім будинком, рідні сузір’я весняного неба батьківщини,  і перші набубнявілі бруньки на спокійному Братові Бузку, які я вперше побачив уранці – і посміхнувся до них, забувши про відсутність електрики, інтернету, води, довгожданого миру, чого там іще…

Адже,  якщо ви читаєте ці слова, це означає, що світло на Чернігівщині рано чи пізно все одно з’явилося всупереч усім на світі хижим потворам мороку, завдяки нашим мужнім хлопцям та дівчатам запрацював інтернет, потекла вода і написаний при ліхтарику допис полетів у супроводі улюбленої музики ангелів до мого блоґу.

Я не розумію людей, які слухають музику фоном, готуючи страву на кухні або читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Вони слухають – і не чують. Авжеж, на пробіжках, у маршрутках я теж слухаю транс, божевільно швидкі ритми якого додають завзятості й витривалості, однак Баха так не слухають. Для Баха потрібні зосереджені чування і вчування, благоговіння й шанобливе схиляння, в цілковитій тиші, притаманній неспростовній присутності священного.

Звісно, що, окрім Баха й трансу, я люблю й іншу музику. Самозабутні сесії з симфоніями Гайдна не раз витісняють драматичні й романтичні бурі Бетговена, а на зміну їм приходить щемкий плач Дідони з опери Перселла або вмиротворений неземним спокоєм клавесин Фрескобальді, під смарагдові звуки якого так люблять танцювати ангели, або ж скрипковий сон сонат Кореллі, або велич “Месії” Генделя. Проте, коли з’явився інтернет, а вслід за ним Spotify, стало зрозуміло, що весь цей океан музики неможливо випити одним ковтком, принаймні протягом одного людського життя, хоч як старайся. І тоді знову довелось повертатися до вимушеного мінімалізму. Я зупинився на Майстрові.

Звідтоді майже щосуботи протягом семи років і п’яти місяців я влаштовував собі музичний шабат. Це була відмова від прослуховування будь-яких інших записів на користь 171 диска повного зібрання Баха. Добірне ґроно виконавців, понад дві сотні кантат (їхнім виконанням диригував Гельмут Ріллінг, жартома прозваний Папою Баха), Страсті за Матеєм тощо. Я летів крізь галактику Баха, радісно впізнаючи окремі зірки і сузір’я, з якими зустрічався раніше, я вдячно, часом зі сльозами на очах, слухав ці голоси й інструменти вдома і на морі, у горах і в поїздах, не раз під акомпанемент та і завивання сирен повітряної тривоги. Це дивне відкриття: так само як сутність світла сповна присутня у найдальшій зірці й у світлячку на долоні, геній Баха присутній у кожній написаній ним ноті. Коли залишалося зовсім небагато, власне, у передостанньому томі, я завис на невеличкій сонаті для віоли де гамба та клавесина. Я не міг розлучитися з тим Анданте, цілий тиждень слухаючи його на повторі, і саме воно здавалося квінтесенцією Бахової музики.

Чи тільки Бахової? “Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди ґрунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, – завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях“, – писав старий Гессе у “Грі в бісер”.

Читати повністю

25 серпня 1999 року

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

“Келія Чайної Троянди”