Учора приліт балістики неподалік. Моторошно гучний вибух. Хлопчик, який безтурботно ласував чіпсами на сусідній лавочці, сполотнів, підвівся на неслухняні ноги і знову сів. Йому телефонує батько: негайно їдь додому. Малий бере велосипед, підходить до мене і простягає початий пакет чіпсів: “Може, будете їсти? Я вже не хочу”.

“Бо не знав, що́ казати, бо були́ перелякані” (Мк 9:6)

Я подякував і відмовився, кусаючи губи, щоб не заплакати, так мені його шкода було, переляканого на смерть. І всіх цих нажаханих молодих мам з візочками, і цю жінку, що по телефону заспокоювала свою маму стареньку: “Дихай… дихай глибше… ось отак: раз – і два; раз – і два. І випий валер’янки. Ні, зі мною все гаразд, я зараз буду, не плач, мамочко”.

І так усе літо – нестерпні ситуації, зловісне завивання сирен, безліч вибухів, руйнувань і смертей.

“…I як нам крен направити з тобою,
Коли щодня погроза i удар,
I пилу впав на душу сiрий шар,
I все значиться смутком i нудьгою?”
           (Микола Зеров)


Втім, це літо могло би бути ще тяжчим, якби не матеріальна допомога моїх дорогих жертводавців, часто разом з обнадійливими словами підтримки, ось як від Людмили Шевченко: “Я Вам вдячна за радість спілкування і за творчість! Тримаймося 🤝” або від Максима Мельника: “Допомога автору. З вдячністю за творчість”.
Я також отримав кілька анонімних переказів; сподіваюся, ці люди читають цей блоґ і побачать мої слова щирої вдячності.

Дякую сердечно всім, хто допоміг пережити непросте літо, а саме:


Катерина Солотопова
Людмила Шевченко
О. Супрун
М. Штогрин
Д. Кальной
Володимир Нороха

Ярослав Чорногуз

Я також неймовірно вдячний Дмитру Безвербному, В’ячеславу Федченкову і Максиму Мельнику.

Хай у вас буде стільки грошей, скільки листя на ось цьому улюбленому Братові Горіхові за вікном кабінету; а ще багато здоров’я, і світла, і спокою.

Бажаю нам усім дочекатися закінчення війни і нарешті полегшено видихнути.