Київ атакують уже 16 годин. На додачу – застуда, нежить, слабість. На комоді стоїть ціла батарея ліків. Електрики нема цілий день. Рятуємося, вмикаючи EcoFlow (і вкотре згадуючи теплим словом дорогу Анку Лазар, яка подарувала цей помічний пристрій) – та перечитуючи старі щоденники. Деякі міркування звучать наївно, деякі – пророче.
Так само, як і рядки напівзабутих моїх пісень (“Серед темряви густої Бога-Світло віднайдуть”), ілюстрацією до яких є неймовірно гарна  картина майстра Гертгена тота Сінт Янса (бл. 1465–бл. 1495) “Нічне Різдво”. На ній єдиним джерелом світла є новонароджений Ісус.

А тут, у нас, підсвічують сніги за вікном.

“Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з’явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає «естетичним розрізненням».

Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше.

«Помирати перед обличчям відсутнього Бога», — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим:

«Тільки Бог може нас врятувати. Єдину можливість порятунку я бачу в тому, щоб у мисленні та поетичній творчості плекати готовність до появи Бога або ж до відсутності Бога в загибелі, — щоб ми, грубо кажучи, не «здихали», а якщо вже й гинули, то перед обличчям відсутнього Бога».

Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям”.
(“Келія Чайної Троянди “).