Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейґель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією…

З есею “Мій сон Львів”

Є кілька авторів, які стали для мене взірцями доброго щоденникового письма. Це насамперед мій батько, який красивим, летючим почерком вів щоденники протягом півстоліття. Це і німецький письменник Ернст Юнґер, чиї щоденники завжди здавалися мені значно цікавішими за його суто художні твори. Але це ще й римські стоїки, Марк Аврелій, який розпочинав свій імператорський день нотатками для себе, і навіки увійшов до історії філософії та літератури завдяки невеличкій книжечці цих повсякденних нотаток; це також Луцій Анней Сенека, який такими ж принагідними нотатками, що їх, можливо, переслідувані в ті часи християни назвали би іспитом совісті, свій день завершував. Це й безнадійно забутий моїми верхоглядними сучасниками швейцарський письменник Аміель, який протягом життя писав і вірші, і романи, і есеї, але прославився якраз завдяки виданому у 20 томах напрочуд витонченому і глибокому щоденнику, опублікованому вже після смерті автора.

Я міг би назвати ще і японську придворну даму Сей Сьонаґон з її дивовижно жвавими й спостережливими нотатками, які цілком зрозумілою мовою промовляють до нашого серця з відстані десяти століть; і кількох буддійських монахів, і кількох християнських святих, які залишили шедевральні щоденники. Однак суть залишається незмінною: сідаючи писати сторінку до щоденника, за яку вам ніхто не заплатить і однієї копійки, сідаючи до письмового столу вранці або ввечері, може, навіть уночі, коли раптом нападе неспростовне безсоння (саме так, переважно серед ночі, писався свого часу мій опублікований щоденник “Келія Чайної Троянди”), отже, сідаючи писати для себе, ви стаєте більшими собою, ніж є зазвичай. Перечитуючи згодом написані від щирого серця рядки, ви не кривитесь і не стенаєте плечима, а підводячи очі до неба, на якому сяє нове сонце, думаєте, може, навіть словами з вірша Шевченка (який, до речі, також вів щоденника): “Мені здається, що се я…” Цього цілком достатньо, щоб виправдати існування щоденникового жанру, навіть якщо ніхто інший на білому світі ніколи ваших записів не прочитає і не схвалить.

Читати повністю