Котобус


Ранкові пробіжки трохи нагадують рух планет однією й тією ж орбітою. Незворушний рух корабля. Літака, яких ми вже п’ятий рік не бачимо. Супутника… Ні, котобуса! Ми з дружиною називаємо ці довжелезні жовті автобуси котобусами – на честь казкового транспорту з улюбленого мультфільму “Мій сусід Тоторо”. Цікаво, чи здогадується про це водій? Він уже давно впізнає мене і завжди привітно сигналить, а я посміхаюся і махаю рукою. Ці зустрічі теж як обов’язковий ритуал, який рухає планету в потрібному напрямку. Приємно щоранку зустрічати посеред соснового лісу усміхнений сонячний котобус із веселим дядьком за кермом!


Давай, давай, не здавайся! Ще три з половиною кілометри. Біжи, старий, дихай рівніше і глибше, попереду в нас іще багато достойних справ!

Котобус зникає за поворотом.
Ніде ні душі.
Пахне живицею. Пахне Літом Господнім, як і тоді, півстоліття тому.
Пахне життям, яке не зупинити.

Не треба нас присипляти


Принц

«Оце вже точно по мою душу», – думає Принц, коли я вранці заходжу до ванної кімнати. Особистий простір, про який писала Вірджинія Вулф, потрібен не тільки жінкам та письменникам; собаки також потребують усамітнення. Водночас Принц чудово розуміє, що ванна кімната створена не для собак. Очі в нього як у в’язня, якого запрошують на страту. Хтозна чому Принцові здається, що стратити його повинен саме я. Так принаймні здається мені, коли дивлюся в сповнені неземного смутку карі очі.

Колись, іще на початках мого поселення в Києві, Принц відчутно гризонув мене за ногу і довший час після того злощасного випадку стосунки наші не складалися. Ясно, що їжу я йому виносив і воду в мисочці міняв, але особливої приязні (як у випадку з моїм дорогоцінним Тузіком) не було. Часом, під настрій, я міг почухати його темну плямку на голові, подеколи він привітно махав хвостом і гостинно скавчав, коли я повертався з довших подорожей.

Не більше.

Рівно рік тому, в червні, у Принца віднялися задні лапи. Я вже писав тут про саможертовну посвяту моєї дружини Богданки. На осінь, коли похолодало, вона забрала його жити до хати. Не володаючи задніми лапами, пес часто ходив під себе, а це означало повсякчасне прибирання калюж і какашок. На пошті вже звикли, що нам треба незліченна кількість посилок з пелюшками («Ваші пелюшки біля дверей стоять, як завжди!»)

Тим часом добрі люди одразу ж після катастрофи з собакою порадили усипити його.

Ага, усипити, легко сказати. Щоб потім він приходив у наші й без того тривожні сни і, зазираючи карими очима в душу, мовчки питав, за що ми його вбили.

За що конкретно ви мене вбили? Адже я нічого такого не зробив. Кожного може спіткати раптова неміч або невиліковна хвороба, однак це не провина, варта смертної кари. Адже ми всі – і я, і ви, ті, хто читає ці слова – на короткий час тут, ніби в гостях у буття. Шалена швидкість лету по той бік землі і світла у супроводі цілого кортежу улюблених псів, котів, птахів та інших істот.

І назад ніхто не повертається, ніколи.

– Я його вбивати не буду, – безапеляційно заявила Богданка. – Скільки йому відведено, стільки й житиме. Я його взяла до нас, я за нього й відповідаю.

На нашій пам’яті було вже так багато цих вірних псів та інших істот. Першим знайомим собакою в житті був Топа, який стеріг хатинку моєї бабусі. Потім дорогий і незабутній Тузік, його брат Каштан, Буран, кішки Карга, Дана і Пушинка, дві сестри Найди, які любили ходити зі мною на риболовлю, Тоторо Борода, бездомний пес, який жив біля Леруа Мерлену, Барс і Пірат, яким Богданка присвятила свою книжку – і далі за списком. Хтось із них упав до каналізації на тваринницькій фермі і не зміг вибратися, той помер від старості, того збила машина, ту повісили в посадках недобрі сусіди-нелюди, іншого задушив вовкодав, ще одна провалилася під кригу, перебігаючи Сейм, а того… о, так, того усипили.

І тепер, любий Принце, в нас не лишилося жодного собаки, окрім тебе. Нехай і з слабенькими, тремтячими лапами, але живого. З розумним поглядом і бажанням ласки. Я ніколи не забуду, як ти колись заскочив до хати, схопив у зуби іграшкового ведмедика – і прожогом назад, до буди! Принце, ану негайно віддай ведмедика! Глухе погрозливе гарчання у відповідь. Довелося виманювати терориста з буди смачняшками, тихцем рятуючи приголомшеного заручника, який і зараз починає затинатися, переповідаючи ту страхітливу подію.

А одного разу Принц упіймав справжнього живого злодія! За руку. Миршавий дядько зі спитим лицем зайшов у двір, мовляв, дайте води напитися, бо ніде переночувати, нікого з нас на подвір’ї не було, тож він схопив візок із ґумовими колесами (частину його ви можете бачити на фото) – і мерщій до хвіртки, на вулицю, де за візок можна отримати цілу пляшку прекрасної каламутної самогонки! Але Принц не спав, та й схопив його. З того часу дядько перестав (сподіваюся) шастати по чужих дворах.

І після всіх цих пригод, веселого й печального екзистенційного спільного досвіду нам радять покликати добру тітоньку Смерть із визвольним шприцом у кістлявій руці. А ви – відверніться, не дивіться, як я роблю йому заштрик, як тілом котяться конвульсії, як він дивиться в цей час, на вас дивиться сповненими всерозуміння й прощання, і прощення, аякже, очима, адже собаки завжди все прощають тим, кого люблять. І навіть тим, хто їх усипляє.

*

не біжи від мене мій псе не залишай мене

ти навіть не знаєш як міцно мені хочеться

щоби ти був поруч

не біжи від мене по той бік землі

і по той бік місяця не залишай мене в лісі

щойно западе темрява мій найдорожчий псе

не відходь від мене щоб не сидіти мені

біля мурашника щоб не вити мені між дерев

щоб не шукати слідів твоїх де ти спіткнувся

щоб не питати всіх як так тебе не стало

коли дивитися здалеку смерть здається

такою несправжньою а коли наближається

ранить багато й міцно як шкло гостре

пробиває лапу як вистріл мисливця ранить

серце псе мій найдорожчий покладу голову

на твоє тіло покладу лапи біля твоїх лап

заплющу очі тихо по тобі плакатиму

(Богдана Матіяш, збірка «Твої улюблені пси та інші звірі»)


Коли мене нема вдома, Богданка сама бере тебе на руки і виносить надвір. А там, Принце – Літо Господнє буяє, там жасмин духмяний цвіте, рожеві півонії і шипшина сповідують радість бути. Після моторошно гучних вибухів, які вже п’ятий рік лунають у київському небі, ти чуєш тільки найгучніші звуки. Коли знову лунає сирена повітряної тривоги, сусідські пси виють від жаху не своїми голосами. Дослівно не своїми. Це виття нагадує пронизливі зойки катованих людей. А ти не виєш. Ти лежиш під своєю улюбленою калиною і незмигно дивишся на мене. Твої мудрі очі говорять більше, ніж може сказати людська мова. Ми обоє можемо загинути зараз від вибуху, каже твій погляд, але як же добре жилося нам разом! Якби ще цей день. Може, це літо. Або навіть цілий рік іще. Не треба нас присипляти. Та це нічого вам і не дасть, бо, помираючи, ми нарешті остаточно прокидаємося насправді.

Подяки весняним меценатам


20260530_132908

Насамперед тим, хто допомагає мені на регулярній основі – і жодних слів не вистачить, щоб висловити їм мою вдячність; саме завдяки цим людям, я почуваюся захищеним не тільки вчора і сьогодні, а й завтра. І це практично одні й ті самі люди протягом кількох останніх років:

  • В’ячеслав Федченков (автор означення “народна пенсія для Сенсея” :))
  • Дмитро Безвербний
  • Сергій Шельпук
  • І. Брик (на превеликий жаль, не знаю повного імені)
  • М. Григоренко
  • Ярослав Мизак
  • Людмила Шевченко

А також інші жертводавці – мій дорогий побратим Віктор Морозов, М. Штогрин, Ірина Гірна, Ю. Манякіна і Анастасія Пилипчук.

Всіх обіймаю, всім дякую!
Разом із запаморочливими пахощами білосніжного жасмину вирушаємо в подорож літом.

Хай вас усіх береже небо.
І мене разом з вами.

26 квітня: від імператора-філософа до поета-неокласика


Город майже повністю скопаний, мама посіяла чорнобривці й матіоли, висадила жоржини (красиве), залишилося посадити картоплю (корисне).

У перервах з роботою читаю стоїків – саме ця лектура здається найбільш відповідною у час війни, ураганного західного вітру і зламу дотеперішньої парадигми світоустрою.

«Не мрій про те, чого в тебе немає, а цінуй те, що є, і з вдячністю згадуй, як сильно ти б за цим сумував, якби не міг назвати його своїм», – спокійно каже мені останній імператор золотого віку Марк Аврелій.

26 квітня завжди було для мене особливим днем. Саме сьогодні народився Марк Аврелій, імператор-філософ, втілена мрія Платона.

І сьогодні ж таки день народження Миколи Зерова, мого найулюбленішого поета, який плекав для української мови несамовито гарний сон Еллади й Риму і був безжально знищений новітніми варварами у шкірянках…

LUCROSA

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно,
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольвії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
1921

Ти сам єси своїм пробудженням


гіацинт

О, як незвично бачити все це: вологу чорну землю, зелений мох, дрібний весняний дощик навскоси; які солодкі ці гіркі блискучі пахощі, яке все нове і справжнє у глибинах простору, котрі нарешті відкрилися натомленим очам, — і цей сильний молодий вітер, наповнений голосами птахів, і ці дивні прекрасні хмари…

Прокидаєшся після важкого сну у задушливій кімнаті і, похитуючись, виходиш сюди, виходиш в сюди, якого стільки чекав і так кликав, не знаючи його справжнього імені, кликав прозрінням, дійсністю, вірою, всіма на світі іменами; воно ж не мало жодного імені, воно приходить саме́, тоді, коли його вже не чекаєш ніколи, коли вже зрікся його і майже прокляв, воно настає і є, і тоді читаєш Кавафіса та Елітіса, і тоді вдихаєш запах свіжої риби, і тоді слухаєш The Doors, дивлячись альбом Рембрандта, — і хоча це сюди , це воно не має власної назви, — інакше його би також зробили власністю, — ти розумієш, ти відчуваєш, ти сам єси своїм пробудженням, своїм одужанням, своєю вірою, своєю смертю.

Боже, як добре, що я дожив до сьогоднішнього дня з особливим весняним світлом, строгим і прекрасним сірим світлом, яке повертає речам форму, а формі — колір, а кольору — сенс…

(«Келія Чайної Троянди», 20 березня 1991 року)