гра в бісер

Носії світла (2)


Кшиштоф Ліпка

Носії світла

(Продовження; початок – тут)

* * *

Музика була одним з основних предметів викладання у школах “Педагогічної Провінції” Касталії, яку Гессе описав у “Грі в бісер”. Навіть більше: різного типу перетворення музичного матеріалу виконували одну з головних ролей у самій грі, позаяк музика Баха, як жодна інша, надається до того, щоби “через чуттєве, через звучання, через незвичне для слуху в різних музичних стилях проникнути в самий дух музики”. У тій Касталії Бах історично був майже останнім, найближчим до наших часів з-поміж виконуваних майстрів (з новіших у тексті з’являється тільки Шуберт), адже після епохи Баха в музичному житті панували “талант без моральної основи, віртуозність без почуття свого місця в ієрархії”. Саме тому у грі в бісер “на таку віртуозність почали накладати дедалі суворішу заборону, і споглядання стало дуже важливою складовою частиною Гри, а для глядачів і слухачів її – навіть основною”. Завдання споглядання полягало в захисті суті культури “від виродження в прості літери”. Адже музична гра (і гра в бісер) запроваджує (або хоча б виводить на денне світло) лад, відсутній у світі:

“гра, як я собі її уявляю (…), охоплює гравця після закінчення медитації, як поверхня сферичного тіла охоплює свою серцевину, і викликає в нього почуття, що якийсь бездоганно гармонійний і симетричний світ забрав його зі світу хаотичного й випадкового і прийняв у себе”.

Це останнє речення, що стосується гри в бісер, є водночас описом музики Баха – досконалої, спекулятивної, підлеглої квазіматематичній дисципліні; важко уявити собі кращу літературну метафору для схоплення суті музики Баха, аніж оця сфера з її серцевиною і гармонією. Метафора ця поглиблюється наступною, у якій орган як інструмент набуває сили і достоїнства органа метафізичного.

“Таким чином, Гра в бісер – це гра всім змістом і всіма вартостями нашої культури (…), усім цим величезним зібранням духовних вартостей гравець у бісер володіє так, як органіст своїм органом, і орган той доведений до майже неймовірної досконалості, його клавіші й педалі відтворюють весь духовний світ, його регістри майже незчисленні, теоретично на цьому інструменті можна програти духовний зміст цілого всесвіту”.

Гессе постійно підкреслює великий вклад музики і музичної теорії до гри в бісер, але охоче порівнює і саму гру з якимсь трансцендентним музичним організмом, зазначаючи при цьому, що йому йдеться про співпрацю абсолютно всіх необхідних у музиці елементів: ремесла, знання, техніки, чуттєвості і духа. Адже ніщо інше не вимагає так, як музика, ідеальної взаємодії всіх цих елементів. А найкращим прикладом саме так сконструйованого “трансцендентного музичного організму” є Страсті Баха, котрого Гессе вважає найбільш репрезентативним для культури Заходу генієм.

Як з’ясовується, знаменитий нобеліант – не єдиний серед людей пера, хто так високо ставить музику, а надто творчість Баха. Недавно померлий великий філософ Карл Поппер писав:

“Поліфонія як наука характерна для нашої цивілізації Заходу. Найважливішим є твір мистецтва. Бах забувається у своєму творі, він – слуга своєї праці. Не усвідомлює навіть – як усвідомлював це Бетховен – що виражає себе самого або там свої настрої. Бах не хотів допустити, щоб кінечною причиною музики було викликання галасу задля більшої слави музиканта”.

І цей погляд збігається з позицією Гессе, адже оте “викликання галасу задля більшої слави музиканта” є нічим іншим, як тим, що й було засуджене в Касталії: “талант без моральної основи, віртуозність без почуття свого місця в ієрархії”.

Як оповідає далі Гессе, гра в бісер провадилася відповідно до засад музичної форми:

“За всіх часів Гра була тісно пов’язана з музикою, і виконували її здебільшого або за музичними, або за математичними правилами. Оголошували одну, дві, три теми, потім розвивали й варіювали їх так само, як розвивають і варіюють тему фуги чи музичної фрази в концерті. Гра, наприклад, могла починатися певною астрономічною конфігурацією, або темою бахівської фуги, або фразою з Лейбніца, чи з “Упанішад””.

(Далі буде)

Носії світла (1)


Вже не пригадую, з якої нагоди я перекладав ці роздуми Кшиштофа Ліпки, але текст, здається, так ніде і не був опублікований, тому радо ділюся ним з читачами свого блоґу. Позаяк стаття досить велика для однієї подачі, навіть зі скороченнями, які я собі дозволив зробити, довелося розбити її на три окремі частини. Читайте, насолоджуйтесь медом медитацій і чекайте продовження!

Всі цитати з “Гри в бісер” Германа Гессе подані в перекладі Євгена Поповича.

К. М.

Кшиштоф Ліпка

Носії світла

 

“Поет, що славить велич і жах життя в пружних рядках своїх віршів, музикант, у творах якого воно звучить як найчистіша реальність, – усе це носії світла, вони роблять світ радіснішим, навіть якщо спершу ведуть нас через сльози і болюче напруження”.

Герман Гессе

Найвидатніші твори старовинної музики постали з релігійного натхнення. Отже, можна зробити припущення, що значна частина їх пов’язана з головними церковними святами, передовсім із Різдвом та Великоднем. І це справді так, але далі йдуть речі менш очевидні.

Хоча різдвяних композицій широкого розмаху, без сумніву, не бракує (наприклад, “Різдвяна ораторія” Баха), проте вирішальними для настрою свят Різдва Божого є короткі колядки, а Великдень зазвичай проходить під знаком страсної музики. Можна було б зробити висновок, що Страсті і Відкуплення для митців становлять потужніше джерело натхнення, аніж радість і надія. Може, це й дивно, але так воно і є насправді. Численні пісні, мотети, кантати, органні варіації на теми колядок (т. зв. noëls) і ораторії, скомпоновані з нагоди Різдва Спасителя, поступаються не тільки виражальною силою, але й чисельністю музиці великодній, попросту неймовірно багатій. Одні лиш Страсті, з-поміж яких добре знаємо заледве кілька, рахуються, фактично, сотнями. Тільки на тексти найбільш відомого поета, котрий у часи бароко прославився як спеціаліст з писання слів до кантат, Бартольда Гайнріха Брокеса, постало кілька десятків Страстей, створених багатьма майстрами (серед них – Бах, Гендель і Телеман).

* * *

Багато можна почути про незвичайні обставини повернення Страстей Баха до музичної практики, не тільки церковної, але й до концертного життя загалом. Спочатку перших двоє Страстей, ще в XIX столітті, потім двоє наступних, повернені вже новішими дослідниками, що спокусилися зробити їхню реконструкцію за наших часів. Проте, не знати чому, згадуючи про перші виконання Страстей через десятиліття по смерті Баха зазвичай оминають поважну роль, яку в цьому відродженні зіграли двоє видатних людей пера: поет Ґете і філософ Геґель.Обидва з великим захопленням і просто-таки з ентузіазмом відгукувалися про Страсті Баха, завдячуючи знайомством з ними композиторові Карлові Цельтеру, який особисто надав їм партитури.

“Музика Баха нагадує споконвічну гармонію, яка розмовляє сама з собою; мабуть, щось схоже діялося в грудях Бога незадовго перед створенням світу”, – написав тоді Ґете в листі до Цельтера.

* * *

Музика Баха не є легкою. Не тільки для сприйняття, а й для оцінки. Надзвичайно важко говорити і писати про неї – не так, як говорять і пишуть фахівці, а так, щоб її виняткова велич стала простою й очевидною для кожного. Не дуже багато фрагментів, присвячених музиці Баха, знайдемо і серед творів знаменитих літераторів. Художня література, скажімо, чимало уваги присвячує Моцартові, Шубертові, Паганіні; про Бетховена писала ціла плеяда непересічних людей пера, серед них Е. Т. А. Гофман, Ролан, Манн, Ґомбрович, Рільке, Толстой, Кундера. Бах натомість не дочекався численних почестей від видатних майстрів слова. У художній літературі Баха радше згадують на ім’я, ніж обговорюють, а його твори, які уникають прекрасних слів, переважно тільки перераховують.

Проте, коли в художній літературі справа все ж доходить до мови про Баха, письменники вживають таких слів і формулювань, які, зарезервовані для найбільшого з музичних геніїв, не дістаються іншим композиторам. Тоді Бах неодмінно символізує щось найдосконаліше, постає творчою вершиною, верховиною всіх епох і мистецтв, якої ніхто інший не здобув, кордоном, якого жоден інший не перейшов.

Еміль Сьоран: “Бах для мене божество. Незбагненно, що є люди, які не розуміють Баха – а проте, це факт. Вважаю, що музика – це воістину єдине мистецтво, здатне створити глибоку спільність між двома людськими істотами. Не поезія, а тільки музика. Той, хто нечулий до музики, страждає велетенським каліцтвом. Бах – єдина річ, яка сповнює нас переконанням, що всесвіт не є помилковим твором. У Баха все глибоке, справжнє, невдаване. Якщо існує абсолют, то це Бах. Музика сягає кудись до наших глибин. Хтось, нечулий до музики, цілковито мене не цікавить. Музика торкається того сокровенного, що в кожному найінтимніше. З кимось, хто не чує музики, я не маю жодних дотичних пунктів, це щось небувало серйозне, різновид прокляття, якого отакий хтось навіть не усвідомлює. Без музики життя не має жодного сенсу. Бах надає сенс також і релігії. Адже він підриває уявлення про Потойбічне як про ніщоту. Не все є ілюзією, коли чуєш цей поклик. Без Баха я був би абсолютним нігілістом”.

Твори Баха завжди були джерелом натхнення, однак для того, щоб стати матерією літературних описів і аналізів вони, либонь, надто могутні. Тому, як не дивно, частіше можна знайти фрагменти, що стосуються творчості Баха, у другорядних письменників, котрі не намагаються дорівнятися літературною майстерністю величі творів, про які говорять. До книжок цього роду належить, наприклад, відомий, виданий анонімно і в ХІХ столітті дуже популярний, апокрифічний “Щоденник Анни Магдалени Бах”. Цей текст не перекладався польською мовою, але з-посеред виданих у нас творів подібними прикладами можуть бути недавно опубліковані романи “Rubato” Ларса А. Вааґе і “Небесна музика” Вікрама Сета. Загалом становище з музикою Баха в літературі трохи нагадує ситуацію з темою B-A-C-H у музиці. Можна, звичайно, написати нову фугу на цю відому тему, це зробили вже багато композиторів, але тоді треба було би стати на висоті завдання і виконати його так, щоби фуга не надто відставала від першозразка; а це в принципі неможливо.

Отже, з-поміж дійсно великих майстрів пера, мабуть, один тільки Герман Гессе підхопив виклик і не завагався позмагатися з оцінкою величі і важливості музики Баха, включивши її до… гри в бісер. Але в цьому випадку зустрілося двоє геніїв, адже Гессе – геніальний письменник, майстер аналізу і автор фабули з прикордоння есею.

 

(Далі буде)

Вinnegans Мake+Fечірній Wед: Джойс у нашому житті


мед_джойс1

 

     Весь “Вечірній мед” просякнутий інтертекстуальною грою з численними літературними творами. Найпомітніші і найупізнаваніші з-поміж них – “Квартал Тортілья-Флет” (Tortilla Flat) Джона Стейнбека та “Вот” (Watt) С. Бекета. Але так направду зовсім небагато читачів упізнають іще й “Поминки за Фінеганом” (Finnegans Wake) Дж. Джойса.

     Отже, невеличка підказка і роз’яснення до малопомітних джойсівських імплікацій. У другій книзі “Упродовж снігопаду”, побудованій на віршах Ігоря Римарука, Андруся з Костиком їдуть до мексиканського ресторану на прощальну вечірку:

 

“…і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о’кей? — si! si! І knock at «The Doors», і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гнóті сеаутóн!»[i] — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі…”

[i] Γνωθι σεαυτóν (гр.) — пізнай самого себе.

     Шем і Шон – це персонажі з “Поминок за Фінеганом”, два брати, письменник і листоноша, які ворогують між собою. Звідки вони тут узялися зненацька? Внаслідок асоціації зі словом “поминки”: “і все це надзвичайно нагадувало поминки”; перше, що викликає слово “поминки” у свідомості ерудита Костика – це якраз конкретний роман Джойса. Тепер уже зрозумілішою стає поява Анни Лівії Плюрабель – вона, як і в романі Джойса, дружина власника пабу, мати Шема і Шона. Слово “поминки” переносить Костика безпосередньо в роман Джойса, тож усе, що відбувається, він тепер трактує за допомогою знакової системи цього роману. Те, що нагадувало поминки, тепер ними і стає. Тому прибиральник у підземці – це сам Шон. Чому він черепаха Шон? Тому що в “Поминках за Фінеганом” Черепаха-Посміховисько (або там Лже-Черепаха, Mock Turtle) з “Аліси в Країні чудес” Керола відповідає якраз Шонові. (Детальний путівник по Finnegans Wake можна погортати ось тут). 

Але це ще не все. Розлючений прибиральник у поєднанні з ім’ям “Шон” викликає в пам’яті одного з найзапекліших ворогів Джойса, ірландського драматурга Шона О’Кейсі (Seán O’Casey), який поміняв багато професій, серед них була і професія прибиральника. Як ми знаємо, сам Джойс у “Поминках за Фінеганом” ототожнений з Шемом, а Шон – його ворог.

– Ти підла черепаха Шон, я тебе впізнав, – каже Костик прибиральникові, – о’кей?

Прибиральниками в європейських країнах працюють переважно емігранти, турки, греки, поляки тощо. Цей виявився італійцем. Він не розуміє питання Костика, а продовжує своєї: “ви повинні забратися геть, так, так! (італійською мовою “так” звучить як sì).

Таким чином, маємо повне ім’я Seán O’Casey, транскрибоване українсько-італійською: Шон О’Кейсі.

Шон, о’кей, sì 🙂

Зрозумівши це, Костик не розминається з нагодою ще раз сяйнути своєю ерудицією. Перша книга автобіографічного роману Шона О’Кейсі називалася “Я стукаю в двері” (I Knock at the Door).

– А, то це ти написав “Я стукаю в двері”, – здогадується Костик.

Позаяк “Вечірній мед” переповнений алюзіями і ремінісценціями з “The Doors”, нічого дивного, що кожні ДВЕРІ пов’язуються з назвою саме цієї групи. Ось чому I Knock at the Door записано трохи по-іншому: І knock at «The Doors».

Це можна витрактувати ще й так: “Ти, Шоне, стукаєш у двері, а я стукаю у “The Doors””.

Отже, маєте ключ до невеличкої партії гри в бісер, насолоджуйтесь 🙂 Колись під настрій поділюся ще яким-небудь секретом. З-поміж усіх інтерв’юерів, літературних критиків і літературознавців, з якими мені доводилось говорити про “Вечірній мед”, один тільки Олег Коцарєв запідозрив, що в цьому романі якось присутній Джойс:

“Перший, найбільший і найкращий текст книги – «роман» із назвою «Вечірній мед» – є історією з життя творчої «богеми». Історією про поета Костя (неважко здогадатися, про кого йдеться, але, можливо, колись прочитання цього твору стимулюватиме цікавих читачів до біографічних екскусрів), його кохану і друзів. Усі вони музиканти, художники, поети, філософи, всі шукають, веселяться і сумують, видозмінюючи, калейдоскопіюючи довколишню реальність (чи «реальність») самою своєю присутністю. Так утворюється майже типовий модерністичний міф із потужним алюзійним підмурівком аж до Джойса включно (не беруся, щоправда, стверджувати, чи мав Москалець на увазі останнього)”.

(Мені тільки одне незрозуміло: чому слова роман і богема у цій рецензії залапковані?)

Ну, але й цей відгук був як бальзам на рани; бо решта наших критиків і літературознавців узагалі думають, що Джойс – це той, хто про ліси щось писав… у лісі… повість у нього, здається, була… так і називалася: “У ліс”. ^_^